Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 6. Духовна проза, Микола Васильович Гоголь

і так розвинулись просторо, що через це не дали місця іншим, й ти вже став винятком із загальноруських характерів. У тобі зійшлись якраз всі м’які й ніжні струни нашої слов’янської природи; але ті густі й міцні її струни, від яких проходить таємний жах і здригання по всьому єству людини, тобі не так відомі. А вони-то й є джерелами того ліризму, про який іде мова. Цей ліризм уже ні до чого не може підніматись, як тільки до одного верховного джерела свого — Бога. Він суворий, він страхаючий, він не любить багатослів’я, йому відразливе все, що тільки є на землі, якщо тільки він не бачить на ньому відпечатка Божого. В кому є хоч одна крихта цього ліризму, той, незважаючи на всі недосконалості й недоліки, містить у собі суворе, вище благородство душевне, перед яким тремтить сам і яке змушує його тікати від усього, схожого на вираз визнання з боку людського. Власний найкращий його подвиг йому враз спротивіє, якщо за нього послідує йому яка-небудь нагорода: він надто відчуває, що все вище повинне бути вищим нагороди. Тільки по смерті Пушкіна виявилось його істинне ставлення до государя і таємниці двох його найкращих творів. Нікому не говорив він за життя про почуття, що його наповнювали, і робив розумно. Після того, як внаслідок усякого роду холодних газетних викриків, писаних стилем помадних об’яв, і всяких сердитих, неохайно-запальних вихваток, учинених усякими квасними й неквасними патріотами, перестали вірити у нас на Русі щирості всіх друкованих звірянь, — Пушкіну було небезпечно виходити: його б якраз назвали підкупним або запопадливим чоловіком. Але тепер, коли з’явилися тільки після його смерті ці твори, певно, не знайдеться в усій Росії такого чоловіка, котрий посмів би назвати Пушкіна облесником чи підлабузником до кого б то не було. Через те святиня високого почуття збережена. І тепер кожен, хто навіть і не в силах осягнути діло власним умом, візьме його на віру, сказавши: «Якщо сам Пушкін думав так, то, певно, це суща істина». Царствені гімни наших поетів дивували самих чужоземців своїм величним складом і стилем. Ще недавно Міцкевич сказав про це на лекціях Парижу[45], і сказав у такий час, коли й сам він був роздратований проти нас, і все у Парижі на нас обурювалося. Незважаючи, однак, на це, він оголосив урочисто, що в одах і гімнах наших поетів нічого немає рабського чи низького, а навпаки, щось вільно-величне: й тут же, хоч це не сподобалося нікому з земляків його, віддав честь благородству характерів наших письменників. Міцкевич правий. Наші письменники, справді, містять у собі риси якоїсь вищої природи. В хвилини усвідомлення свого вони самі залишили свої душевні портрети, які відгукнулись би самопохвальбою, якби їхнє життя не було тому підкріпленням. Ось що говорить про себе Пушкін, роздумуючи про майбутню долю свою:

И долго буду тем народу я любезен,

Что чувства добрые я лирой пробуждал.

Что прелестью живой стихов я был полезен

И милость к падшим призывал.

Варто тільки пригадати Пушкіна, щоб побачити, наскільки вірний цей портрет. Як він весь жвавішав і спалахував, коли йшло діло до того, щоб полегшити долю якогось вигнанця чи подати руку пропащому! Як очікував він першої хвилини царського благоволення до нього, щоб заїкнутися не про себе, а про іншого нещасного, пропащого! Риса істинно руська. Згадай тільки те сентиментальне видовище, яким постають відвідини всім народом висланих, які рушають до Сибіру, коли кожен несе від себе — хто їжу, хто гроші, хто по-християнському втішливе слово. Ненависті немає до злочинця, немає також і донкішотського потягу зробити з нього героя, збирати його факсиміле[46], портрети чи дивитись на нього з цікавості, як робиться в освіченій Європі. Тут щось більше: не бажання виправдати його чи вирвати з рук правосуддя, але воздвигнути зневірений дух його, утішити, як брат утішає брата, як повелів Христос нам утішати один одного. Пушкін надто високо цінував усяке стремління воздвигнути пропащого. Ось від чого так гордо зайшлося його серце, коли почув він про приїзд государя до Москви під час жахів холери, — риса, яку навряд чи показав хто-небудь із вінценосців і яка викликала в нього сії знамениті вірші:

        Небесами

Клянусь: кто жизнию своей[47]

Играл пред сумрачным недугом,

Чтоб ободрить угасший взор, —

Клянусь, тот будет небу другом,

Какой бы ни был приговор

Земли слепой.

Він зумів також оцінити й іншу рису в житті іншого вінценосця, Петра. Пригадай вірш «Пир на Неві»[48], в якому він з подивом питає про причину незвичайних урочистостей у царському домі, що розносяться кликами по всьому Петербургу й по Неві, приголомшеній стріляниною гармат. Він перебирає всі випадки, радісні цареві, які могли бути причиною такої учти: чи народився в государя спадкоємець його престолу, чи іменинниця дружина його, чи переможений непереможний ворог, чи прибув флот, що був улюбленим захопленням государя, й на все це відповідає:

Нет, он с подданным мирится,

Виноватому вину

Забывая, веселится,

Чарку пенит с ним одну.

Оттого-то пир веселый,

Речь гостей хмельна, шумна.

И Нева пальбой тяжелой

Далеко потрясена.

Тільки один Пушкін міг відчути всю красу такого вчинку. Вміти не тільки простити своєму підданому, а ще відзначати це прощення як перемогу над ворогом — це істинно Божеська риса. Тільки на небесах уміють діяти так. Там тільки радіють наверненню грішника ще більше, ніж самому праведнику, й всі сонми невидимих сил беруть участь у небесній учті Бога. Пушкін був знавцем і оцінювачем справедливим усього великого в людині. Та й як могло бути інакше, коли духовне благородство є вже властивість майже всіх наших письменників? Прикметно, що в усіх інших землях письменник перебуває в якійсь неповазі від суспільства, стосовно свого особистого характеру. У нас навпаки. У нас навіть і той, хто просто писака, а не письменник, і не тільки не красень душею, а й навіть часом і зовсім підленький, в глибині Росії зовсім не вважається таким. Навпаки, в усіх взагалі, навіть і в тих, котрі ледве чують про письменників, живе вже якесь переконання, що письменник є щось вище, що він неодмінно повинен бути благородним, що