Террі Пратчетт - Колір магії

— Ти надто вже нервуєшся, Стрене. Цього разу, я певен, ти не схибиш, — сказав Їмор дружелюбно.

Його заступник роздратовано чмихнув і пішов муштрувати своїх людей. Їмор продовжував пильнувати туриста.

Як не дивно, куций чоловік, здавалося, не усвідомлював усю серйозність свого становища. Їмор кілька разів помічав, як він обводить залу шинку цілком задоволеним поглядом. Попри те він без упину щось говорив Товстопузу, а тоді Їмор побачив, як якийсь папір перейшов з рук в руки. І Товстопуз дав чужинцю кілька монет. Дивина, та й годі.

Коли Товстопуз нарешті встав і перевальцем подибав повз стілець, на якому сидів Їмор, рука ватажка усіх злодіїв вистрелила, наче сталева пружина, і схопила товстуна за фартух.

— Що це у вас там відбувалося, друже? — спокійно запитав Їмор.

— Н-нічого, Їморе. Суто приватна справа, начебто.

— Між друзями немає секретів, Товстопузе.

— Еге. Та я й сам не дуже розумію, що воно таке, чесно. Знаєш, щось типу парі? — проторохтів нервово шинкар. — Страх-у-ванні, так воно називається. Це ніби побитись об заклад, що «Тріснутий барабан» не згорить.

Їмор прикував Товстопуза поглядом до місця і не відпускав, аж доки той не сіпнувся від страху і цілковитого зніяковіння. Тоді головний злодій розсміявся.

— Оця проїдена черв’яками стара трухлява халабуда? — сказав він. — Той чоловік, напевне, несповна розуму!

— Так, але ж грошовитий. Він каже тепер, що у нього є — не пригадаю те слово, щось пов’язане із кумом — так ти можеш назвати заставлені гроші, — які сплатять люди, на яких він працює в Агатійській імперії, якщо «Тріснутий барабан» згорить. Не те, щоб я такого сподівався. Щоб згорів. «Тріснутий барабан». Тобто. Ну, тобто наче дім для мене є, мій «Барабан»...

— Ба, а ти не повний дурень! — завершив розмову Їмор і відштовхнув від себе шинкаря.

Двері з гуркотом відчинились, мало не вирвавши завіси, і гепнули в стіну позаду.

— Гей, це ж мої двері! — загорлав Товстопуз. Наступної миті він усвідомив, хто саме завітав у його шинок, і вчасно шмигнув під стіл, ухилившись від короткого чорного дротика, що просвистів через залу і уп’явся в дерев’яну панель стола.

Їмор простягнув руку до глечика і налив собі ще пива.

— Не присядеш біля мене, Злорфе? — запропонував він спокійним тоном. — І забери свого меча, Стрене. Злорф М’якоступ — наш друг.

Президент Гільдії найманців склав свою духову трубку і вставив її у чохол одним швидким вправним рухом.

— Стрене! — повторив Їмор.

Злодій у чорному невдоволено зашипів, але вклав у піхви свого меча. Його рука, втім, залишилась лежати на руків’ї, а очі продовжували стежити за найманцем.

Це було непросто. Просування по кар’єрній драбині у Гільдії найманців відбувалося за результатами конкурсного іспиту, і практичне завдання було його найважливішою, якщо не Єдиною частиною. Тому широке, відкрите обличчя Злорфа було безладно всіяне рубцями — як наслідок багатьох надто близьких сутичок. Воно, скоріш за все, ніколи не вирізнялося особливою красою і без того — подейкували, що Злорф обрав собі професію, яка асоціюється з чорними капюшонами, плащами та нічними прогулянками здебільшого через те, що в його родині простежувалась спадкова світлобоязнь, чимось схожа на ту, що в тролів. Люди, які наважувалися сказати таке в межах чутності Злорфа, як правило повертались додому, несучи свої вуха в капелюсі.

Він зійшов сходами вниз у супроводі групи найманців. Зупинившись прямо перед носом Їмора, він сказав:

— Я прийшов по туриста.

— Хіба ця справа тебе якось стосується, Злорфе?

— Авжеж. Ґрінджо, Ермонде — візьміть його.

Двоє найманців виступили вперед. Тут перед ними з’явився Стрен: меч матеріалізувався за дюйм від їхніх горлянок так блискавично, що здавалось, йому не довелося щойно розсікти між ними повітря.

— Можливо, мені вдасться вбити тільки одного з вас, — прогарчав він, — та пропоную вам самим вирішити — кого?

— Поглянь вгору, Злорфе, — озвався Їмор.

Ціла низка жовтих, зловісних очей лупала вниз із темряви поміж крокв.

— Ще крок, і ви підете звідси, не дорахувавшись власних очей, — попередив ватажок злодюг. — Тож сядь, випий пива, Злорфе, і поговорімо про це як розумні люди. Я вважав, у нас з тобою — угода. Ти не грабуєш — я не вбиваю. Не за плату принаймні, — додав він за якусь хвилю.

Злорф узяв запропонований кухоль.

— Отже? — сказав він. — Я його вб’ю. Тоді ти його пограбуєш. Кумедний чоловічок за отим столом — це він?

— Так.

Злорф перевів погляд на Двоцвіта, який привітно йому всміхався, і знизав плечима. Він рідко витрачав час на марні роздуми, чому одні люди бажають смерті іншим. Він просто заробляв собі на життя.

— Хто твій клієнт, дозволь поцікавитись? — не стримався Їмор.

Злорф підняв руку на знак протесту:

— Даруй! Професійна етика.

— Так, звісно. До речі...

— Що?

— Гадаю, кілька моїх людей чатують надворі...

— Чатували.

— А ще двійко перед входом будинку на іншому боці вулиці...

— Були колись.

— І двоє лучників на даху.

Сумнів пробіг обличчям Злорфа, як чорна тінь по добре зораному полі.

Двері знову відчинилися навстіж, добряче прибивши найманця, що стояв біля них.

— Припиніть це! — зверескнув Товстопуз, визираючи з-під стола.

Злорф та Їмор витріщилися на постать, що стояла на порозі. Вона була невисока, огрядна і розкішно вбрана. Дуже розкішно вбрана. Позаду неї невиразно окреслювалися кілька високих, кремезних тіней. Дуже високих, загрозливих тіней.

— Хто це? — спитав Злорф.

— Я його знаю, — відповів Їмор. — Його звати Рерпф. Він — власник шинку «Ситний таріль» трохи далі звідси, біля Латунного мосту. Стрене, прибери його.

Рерпф підняв догори руку, унизану перснями. Стрен Візел застиг на півдорозі до дверей, побачивши, як декілька великих тролів, переступили через поріг, пригнувши голови, і стали по обидва боки від товстуна, кліпаючи очима, незвиклими до освітлення.

На довжелезних, як два провислі мішки з мукою, руках випиналися м’язи, наче стиглі дині. Кожен троль тримав бойову двосічну сокиру. Між великим та вказівним пальцями.

Товстопуз виліз із свого сховку, червоний від гніву, мов печений рак.

— Геть! — заверещав він. — Заберіть звідси отих тролів!

Ніхто не поворухнувся. У залі раптом стало тихо. Товстопуз швидко озирнувся довкола себе. До нього поволі почало доходити, що він сказав і кому. Не стримавшись, він тихенько заскімлив, чого йому