Сільвія Морено-Гарсія - Мексиканська готика, Сільвія Морено-Гарсія

кістки, проте вигляд мав бадьорий. Усміхнувся до неї. Коли усміхався, виглядав не так вже й кепсько. Авжеж, до кузена йому було далеко, адже Вірджил був надзвичайно красивий, але вона думала, що потягатися з ним у привабливості може далеко не кожен. Безсумнівно, на це Каталіна й купилася — на його миле личко. Либонь від атмосфери загадковості навколо його постаті Каталіна зовсім втратила здоровий глузд, адже, як казав батько, цей чоловік не здатен запропонувати нічого, крім благородної бідності.

Вочевидь, у комплекті з нею ішов ще й цей скрипучий старий будинок, через який сняться кошмари. Раптом місто здалося їй страшенно далеким.

— Я хотіла б попросити тебе про послугу, — сказала вона після того, як вони обмінялися привітаннями. Плавним, добре відточеним рухом, вона взяла його під руку і повела поруч себе. — Мені потрібна одна з машин, щоб з’їздити у місто. Треба відправити декілька листів. Батько ж зовсім не знає, як я тут.

— Хочеш, щоб я тебе відвіз?

— Я можу зробити це сама.

Френсіс завагався, задумався:

— Не знаю, що скаже на це Вірджил.

Ноемі знизала плечима:

— А ми йому й не скажемо. Чи ти думаєш, я не вмію кермувати? Якщо хочеш, можу показати тобі свої права.

Френсіс провів рукою по білявому волоссю:

— Не в тім річ. Просто в нашій родині ставлення до машин дещо особливе.

— А в мене особливе ставлення до кермування ними. Супровід мені не потрібен, та й ти для цього діла не годишся.

— Чому?

— Де ж це бачено, щоб дівчину супроводжував на прогулянку чоловік? Для цієї справи треба нестерпна тітонька. Коли хочеш, можу позичити тобі одну зі своїх якось на вихідні. Але за це мусиш дати мені машину. То як, допоможеш мені? Благаю, я більше не маю до кого звернутися.

У відповідь він гигикнув. Вони зайшли на кухню, і він зняв ключі з гачка на стіні. Ліззі, одна зі служниць, саме розкачувала тісто, не звертаючи на них ніякої уваги. Прислуга в цьому домі була майже невидима, чисто як в одній із тих Каталіниних казок — здається, це була «Красуня і Чудовисько». Там невидимі робітники готували обід і накривали на стіл. Дивно це все. Ноемі була знайома з усіма робітниками, що працювали в їхньому домі, і вони ніколи не шкодували для неї доброго слова. Те, що вона знала бодай імена тутешньої прислуги, уже було дивом, та й то їх їй сказав Френсіс: Ліззі, Мері і Чарльз, яких, достоту як ту порцеляну, що нині вкривалася пилюкою на полицях, колись давно привезли з Англії.

Біля гаража Френсіс віддав їй ключі.

— Ти не заблукаєш? — спитав він, зазираючи у кабіну.

— Не хвилюйся за мене.

Хвилюватись не було про що. Навряд там можна заблукати — дорога вела тільки з гори і на гору. Ноемі поїхала донизу, в місто. Опустивши вікно, щоб подихати свіжим гірським повітрям, подумала, що не так вже тут і погано, коли вибратися з дому, який псував геть усе.

Зупинилася на міській площі, припустивши, що поштамт і клініка мають бути десь неподалік. Припущення виявилось правильним, і вже незабаром вона побачила перед собою невелику біло-зелену будівлю, табличка на якій сповіщала, що це саме те місце, яке вона шукала. Всередині стояло три зелені стільці й висіло кілька плакатів з інформацією про різні хвороби. На реєстратурі нікого не було, на зачинених дверях висіла табличка з іменем лікаря, виведеним великими літерами: Хуліо Естебіо Камарілло.

Вона сіла. За кілька хвилин двері відчинилися, і з кабінету за руку з малою дитиною вийшла жінка. За нею з дверей висунулась і кивнула до неї голова самого лікаря.

— Добридень, — привітався він. — Чим можу допомогти?

— Мене звуть Ноемі Табоада, — відповіла вона. — Ви лікар Камарілло?

Вирішила уточнити, бо чоловік виявився молодим. Був дуже смаглявий, мав коротко стрижене волосся з пробором посередині і вуса, котрі зовсім не додавали йому років, а, навпаки, робили його трохи кумедним, схожим на хлопчака, котрий грається у дорослого. До всього він був одягнутий не в халат, а у простий бежевий светр.

— Так, це я. Проходьте, — відповів лікар.

На стіні за його столом висів диплом Національного автономного університету Мехіко, з його іменем, надрукованим елегантним шрифтом. Біля столу стояла відчинена етажерка з ліками, ватними паличками і пляшечками. В кутку кімнати у жовтому горщику росла велика агава.

Лікар сів за стіл, Ноемі вмостилася на пластмасовому стільчику — такому самому, як у вестибюлі.

— Здається, ми з вами не знайомі, — почав лікар Камарілло.

— Я нетутешня, — відповіла Ноемі, ставлячи сумочку на коліна і нахиляючись ближче. — Приїхала навідати кузину. В неї туберкульоз.

— Туберкульоз? У Ель-Тріунфо? — здивовано перепитав лікар. — Я про це нічого не чув.

— Не зовсім у Ель-Тріунфо. В Домі-на-Горі.

— В маєтку Дойлів, — стримано промовив він. — То ви їхня родичка?

— Ні. Хоча, так. Через шлюб. Моя кузина Каталіна вийшла заміж за Вірджила Дойла. Я хотіла попросити вас оглянути її.

Її слова спантеличили молодого лікаря.

— Хіба нею не опікується містер Каммінс? Це їхній сімейний лікар.

— Я хотіла б почути думку іншого фахівця, — сказала вона і розповіла про дивну поведінку Каталіни і свої побоювання, що тій знадобиться допомога психіатра.

Терпляче вислухавши її, лікар Камарілло покрутив олівець у пальцях.

— Розумієте, я не думаю, що в тому домі мені будуть раді. У Дойлів завжди був їхній особистий лікар. Із місцевими вони взагалі не контактують. Коли шахта була ще відкрита і в них працювали робітники-мексиканці, вони жили у таборі на горі і їхнім лікуванням займався батько Артура Каммінса. Певно, ви знаєте, що в ті часи серед робітників кілька разів спалахували епідемії. Шахтарі масово помирали, а Каммінс, хоч сам не справлявся, допомоги у місцевих фахівців не просив. Гадаю, вони невисокої думки про тутешніх лікарів.

— Що це була за епідемія?

Він тричі постукав олівцем по столу.

— Це досі не до кінця зрозуміло. У всіх була сильна і дуже підступна гарячка. Люди починали нести маячню, кричати, їх били судоми, деякі нападали один на одного. Вони хворіли, вмирали, тоді наступні кілька років усе було добре, після чого невідома хвороба поверталася.

— Я була на англійському цвинтарі, — сказала Ноемі. — Там дуже багато могил.

— І це тільки англійців. Ви ще не бачили місцевого кладовища. Кажуть, під час останньої епідемії, приблизно у той самий час, коли почалася революція, Дойли навіть не відправляли тіла на похорон у місті, а просто скидали у траншею.

— Але ж цього не може бути.

— Хтозна.

Останнє слово він промовив з ледь прихованою неприязню. Хоч лікар і не заперечив того прямо, здавалося, підстав не вірити цій історії