Сільвія Морено-Гарсія - Мексиканська готика, Сільвія Морено-Гарсія

краще відправити її в санаторій біля Мехіко, де вона отримає належний догляд, — сказала вона.

— Вважаєш, я не здатен попіклуватися про власну дружину?

— Я цього не казала. Але в цьому домі холодно, а туман за вікном — не найрадісніший краєвид.

— То з таким завданням батько відправив тебе сюди? — спитав Вірджил. — Щоб ти приїхала й забрала звідси Каталіну?

Вона похитала головою:

— Ні.

— А мені здається, що так, — відповів він різко, хоча зовсім не виглядав роздратованим. Ці слова прозвучали холодно. — Я розумію, що наш дім далеко не найсучасніший і найстильніший. Колись це був зразковий будинок, а в шахті добувалося стільки срібла, що ми могли тримати в коморі шовки й оксамит і пити найдорожчі вина. І хай ці часи відійшли в минуле, та ми вміємо дбати про хворих. Мій батько старий, у нього слабке здоров’я, однак ми даємо йому належне піклування. І про жінку, з якою одружився, я турбуюсь не менше.

— Та я усе одно хочу спитати, чи не потрібен Каталіні фахівець з іншої галузі. Скажімо, психіатр…

Він засміявся так гучно, аж вона підскочила. Досі його обличчя зберігало страшенно серйозний вид, і цей сміх прозвучав дуже неприємно. Вірджил глянув на неї з викликом:

— Психіатр. І де ж у цих краях його взяти? Чи ти думаєш, він візьметься нізвідки? У міській лікарні тільки один лікар. Навряд чи десь тут знайдеться психіатр. Щоби знайти його, доведеться їхати в Пачуку, а то й у Мехіко. Та й сумніваюся, що хтось приїде сюди аж звідти.

— Але той лікар, що є у лікарні, може принаймні висловити свою думку, свій погляд на стан Каталіни.

— Існує одна причина, з якої батько привіз із Англії власного лікаря. Він зробив це не тому, що рівень медицини тут не найвищий. Просто місто тут бідне, а люди — грубі, примітивні, тож хороших лікарів тут катма.

— Але я наполягаю…

— Так, так, ти, звичайно ж, наполягаєш, — мовив він, встаючи й досі не відриваючи від неї погляду синіх очей. — Звикли завжди добиватися свого, так, міс Табоада? Батько виконує всі твої забаганки, а хлопці заради тебе готові піти на все.

Він нагадав їй парубка, з яким вона якось танцювала на вечірці того літа. Вони весело витанцьовували в такт дансону, а тоді настав час для балади. Поки лунала «В один із чарівних вечорів», молодик нахилився і спробував поцілувати її. Вона відвернулася, а коли знову глянула на нього, на його обличчі була чиста, чорна насмішка.

Тепер же так само дивився на неї Вірджил. Це був злий, бридкий погляд.

— Що ти маєш на увазі? — спитала вона виклично.

— Просто пригадав, як Каталіна розповідала, якою наполегливою ти можеш бути, коли хочеш, щоб кавалер зробив тобі якусь послугу. Але я з тобою не сперечатимусь. Спитай думки іншого фахівця, якщо знайдеш десь такого, — сказав він холодно і вийшов з кімнати.

Їй було приємно усвідомлювати, що її слова його зачепили. Як і лікар, він-бо очікував, що вона прийме його слова без заперечень.

Тієї ночі їй наснилося, що зі стіни її кімнати виросла золота квітка, щоправда… це була не зовсім квітка. Вона проростала із завитка, а не стеблини, а біля цієї не-квітки росло безліч інших крихітних бруньок.

«Гриби», — подумала вона, нарешті упізнавши округ­лі шапочки. Приваблена світлом, що лилось від них, підійшла до стіни і провела рукою по їхніх вершечках. Золотисті шапочки розчинились на димок, що, здійнявшись угору, опав на підлогу, як пилюка. Цей порох лишився в неї на руках.

Спробувала обтерти їх об сорочку, але золотий пил в’ївся у шкіру й забився під нігті. Кружляючи навколо неї у повітрі, він освічував кімнату м’яким жовтуватим сяйвом. Подивившись угору, вона побачила, що на тлі стелі порошинки мерехтять, наче крихітні зірочки. Килим на підлозі був устелений таким самим розсипом зірочок.

Вона посунула ногою, розворушила порох, він піднявся в повітря і знову осів.

Зненацька Ноемі збагнула, що в кімнаті є ще хтось. Підняла голову, досі притискаючи руку до грудей, і побачила силует у дверях. Це була жінка в старовинній мереживній сукні, пожовклій від часу. На місці обличчя сяяло жовте сяйво — схоже на те, що линуло від золотих грибів на стіні. Сяйво навколо жіночої постаті то яскравішало, то тьмянішало, як світлячок у нічному небі.

Стіна біля Ноемі запульсувала в ритм із мерехтінням золотої жінки. Підлога під нею також зарухалася, забилася, як живе серце. Золоті ризоїди, на яких росли гриби, обплітали стіну й тягнулися далі. Раптом Ноемі помітила, що сукня жінки зроблена не з тканини, а з переплетених ризоїдів.

Жінка підняла руку, обтягнуту рукавичкою, вказала на Ноемі й відкрила рот, та оскільки ніякого рота не мала, а замість лиця в неї було золоте сяйво, жодного слова не почулося.

Досі ніякого страху Ноемі не відчувала, однак намагання жінки щось сказати неабияк її налякало. Страх пробігся їй хребтом аж до самих п’ят, змушуючи відступити, затуливши губи долонями.

Однак губ у неї вже не було, а коли спробувала зробити ще один крок, збагнула, що ноги вгрузли в підлогу. Золота жінка підійшла і взяла її обличчя у свої долоні. Від неї полинув звук, схожий на шелест листя, плюскіт води і дзижчання комах у цілковитій темряві. Ноемі захотілося затулити вуха долонями, але рук у неї вже також не було.

Вона прокинулася мокра від поту. Якийсь час не мог­ла зрозуміти, де перебуває, аж доки не згадала, що вона гостює у Домі-на-Горі. Потягнувшись до склянки води, яку поставила на тумбі, мало не перекинула її. Випила все одним духом, роззирнулася навколо.

У кімнаті панували тіні. На стінах не було ніякого золотого, чи будь-якого іншого, сяйва. Та вона однаково підійшла і провела рукою по шпалерах, аби переконатися, що під ними не ховається нічого страшного.

6

Єдиним, у кого Ноемі могла попросити машину, був Френсіс. На Флоренс узагалі можна було не сподіватися, а Вірджил сердився на неї після вчорашньої розмови. Пригадала його слова про те, що вона звикла до того, що чоловіки виконують усі її забаганки. Вона не любила, коли про неї думали погано, хотіла бути улюбленицею для всіх. Мабуть, цим і можна пояснити усі ті вечірки, дзвінкий сміх, шикарні зачіски і відрепетирувані посмішки. Вона вважала, що чоловіки можуть бути суворі, як батько, чи холодні, як Вірджил, однак якщо жінку хтось не любить, неприємностей їй не уникнути. Адже жінка, яку не люблять, вважається стервом, а перед такими всі двері закриті.

Хай там як, а ніякої прихильності до себе у цьому домі вона не відчувала. Однак Френсіс був інакший. Вона знайшла його біля кухні, ще блідішого, ніж учора. Він був ніби виточений зі слонової