Олександр Степанович Дерманський - Танок чугайстра

рівні. Вогонь стояв суцільною стіною по колу за декілька сантиметрів від нього й нявки. Чугайстр ухопив свою рятувальницю дзьобом, закинув собі на спину й, відштовхнувшись, зринув над пекельним зашморгом.

Декілька хвилин вони сиділи під смерекою і відкашлювалися від сажі й диму.

— Навіщо ти мене врятувала? — спитав нарешті чугайстр.

— Бо… бо я… мусила, — відповіла нявка.

— Чому?

— Не знаю. Я знала… ще ось недавно. Але забула. Просто мусила.

— Навіщо ж тоді заманювала мене в пастку?

— Старшачка звеліла. А я не могла перечити їй, бо вже сама майже нявка. — По цих словах вона схопилася на ноги й відсахнулась від чугайстра, ніби зібралася втікати в темряву.

— Куди ти?! — збитий з пантелику лісовик підскочив і собі. — Не йди!

— Ти залоскочеш мене — і я обросту гниличками.

— Що ти? Стій! Ти ж бачиш, хто я тепер. Як я тебе лоскотатиму? Та й не став би цього робити ніколи — ти ж урятувала мене, Олесю. Тебе ж так звуть?

— Так… здається, — нявка ніби сумнівалася. — Звуть… чи звали… раніше. Ти звав, пам’ятаєш?

— Ти щось плутаєш, я ніколи не називав тебе так.

— Послухай, — мовила нявка, — зараз я Олеся. Та з кожною секундою все більше перетворююся на жорстоку бісицю. Колись мене вбили нявки і я стала однією з них. Мій дідусь-мольфар давав мені якесь зілля, воно навертало мене до людської подоби і приглушувало звіряче, нявчине, лісове єство. Недавно я втекла від діда і вже не пила того відвару.

— Чого ж ти відмовилася його пити, дурна?

— Я пішла до лісу, щоби бути з тобою.

— Не розумію…

— Значить, ти не пам’ятаєш нічого, і тобі немає вороття в минулий світ. Тож і мені там робити нічого. Але як ти знаєш моє ім’я?

— Мені малі сказали. Діти.

— А, оті. Йой! Біжімо! Скорше!

Олеся схопила птаха за крило й потягла за собою в гущавину.

— Куди це ми? — не второпав чугайстр-гусак.

— Діти! Вони в лісі, шукають цвіт папороті! їх треба рятувати.

Чугайстр, закинувши Олесю на свою пташину спину, відірвався від землі й помчав наосліп понад лісом — у папоротеву гущавину.

19

— Рви її, Лі-ілько-о-о! — ніби десь із іншого світу долинув приглушений завиванням нявок і моїм власним страхом Іванків голос.

А в мене під ногами наче хтось запалив невеличкий святковий феєрверк. Бузкові та фіолетові іскри-краплинки бризнули врізнобіч казковим водограєм і обдали неймовірним світлом ліс довкола: височенні, аж до неба, смереки, густезні зарості папороті під ногами, переляканого Іванка в обіймищах огидної старої нявки й безліч, просто силу-силенну інших нявок, чортів, болотяників, голопуцьків, русалок, упирів, вовкулаків, щезників, відьом та іншої погані (котрій і назву важко придумати), що повклякала, затуляючись граблистими руками від чарівної квітки. І над отією навалою нечисті просто на мене на фантастичному, гігантському білому гусакові несеться Олеся! Несеться і кричить щосили:

— Рви її!!!

* * *

— Чарівна ніч нині, — замріяно промовив дід Стефан, відриваючи погляд від скропленого зорями неба. — Сповнена магічної музики. І я б оце заграв на сопілці…

— Ваша сопілка в Іванка, — нагадав мольфарові Васько.

— Хе, малий, я собі вже іншу вирізав. — Стефан сягнув рукою до своєї барвистої шкіряної торби. — Ану ж, де вона тут? — Він видобув з бесаг якусь пляшечку. — Це не те, але також річ вельми цінна, згодиться. На, потримай. — Мольфар тицьнув знахідку Васькові в руку.

— А що це? — Хлопчик зацікавлено став розглядати «вельми цінну річ».

— Це, малий, зілля, для онуки моєї. Вип’є його — і вже навіки людиною стане. Може, стрінеш Олесю, то скажеш: дідо передав, нехай п’є на здоров’я.

— Та де ж я її стріну?

— Десь іздибаєш, ти ж проворніший за мене, — ледь помітно всміхаючись у вуса, відповів старий. — А, ось і вона!

— Олеся? — Васько закрутив головою навсібіч, шукаючи Стефанову онуку.

— Та ні, денцівка моя, — сказав мольфар і приклав до вуст сопілку.

Здалося, зорі заяскріли дужче, силкуючись не пропустити жодну ноту тоненької мольфарової дудочки. А вона, Стефанова сопілка, спочатку заспівала дивну легку мелодію, що скидалася на жебоніння потічка десь високо в Карпатах, а тоді враз розродилася звуками, схожими на людську мову. Васько не знав, чи він насправді чує, чи просто йому здалося, та сопілка вже не співала, а надривно, благально кричала:

— Рви! Рви її-і-і!..

* * *

— Рви її!!! — наче з-за глухої стіни долинав Олесин голос.

Несміяна вже зімкнула холодні пальці на моїй шиї. В очах темніло, ноги підкошувались. І в ту мить, коли я вже готова була здатися, на голову нявці-старшачці упав білосніжний гусак. Бісиця відлетіла від мене, а диво-птах черкнув краєчком крила мені по обличчю. Я ніби прокинулась — і тут-таки почула, як гусак чугайстровим голосом прокричав:

— Рви її! Негайно рви її!

Я затулила очі, щоб не осліпнути від світла квітки і, нахилившись, переламала тонке стебло.

— А-а-а-а!!! — заволала нечисть, ніби її шкварили розпеченим залізом, і на декілька кроків відступилась від мене та Іванка.

Тим часом гусак разом з Олесею приземлився поруч. І враз його пір’я облетіло, наче осіннє листя, а сам птах обріс густою рудуватою вовною. За хвилю перед нами стояв чугайстр.

— Ех, не вгадала! Таки зіллячко… — просичала стара-престара бісиця, що стояла позад Несміяни.

Олеся, зіскочивши з гусака, кидалася то від нас до нявок з чортами, то навпаки.

Я підняла палаючу квітку високо над головою і прокричала своє бажання:

— Хочу, щоб чугайстр згадав своє ім’я!

— У-у-у— наче пожежні сирени, завили потвори, а лісовий чоловік раптом вигукнув:

— Петро! Я згадав! Мене звати Петро!

— Грай, Іванку! — гукнула я.

Мій рудяво-сонячний друг вихопив з-за пазухи Стефанову сопілку й заграв. Під важкі смерекові верховіття полетіли тремтливі звуки.

* * *

Мольфарова сопілка перестала кричати, і в погоже купальське небо полетіли тремтливі звуки.

Васько зачудовано слухав Стефанову гру. Він навіть забув про образу на сестру та Іванка. Йому хотілося, щоби старий грав і грав отак до самісінького ранку. Мольфар старався, ніби від його гри залежало щось украй важливе. В натомлених старечих руках маленька вербова паличка з декількома отворами вихлюпувала цілий світ — чарівну мелодію смутку.

* * *

Чугайстр хвильку вслухався в сумну Іванкову мелодію, а тоді, притупуючи волохатими ногами, почовгикав довкруж мене. З кожною нотою його рухи ставали впевненіші. Ось він узявся в боки, пішов навприсядки, по черзі викидаючи наперед себе то одну, то другу ногу, ось він заходився кумедно вихиляти