Олександр Степанович Дерманський - Танок чугайстра

таки знайти квітку і чугайстра, бо вибратися з лісу самим годі було й сподіватися.

Ліс ставав усе далі чорнішим. У мене над головою раптом щось залопотіло, зашуміло, а потім наче вдарило долонями в перину.

— Ой! Що це? Я боюся! — Я вхопила Іванка за руку й відчула, що він тремтить, наче наш пес Зозуля в буді у громовицю. Чи то так тремтіла моя рука? Не знаю, але в цю мить я зрозуміла, як це буває, коли серце ховається в п’яти. Мабуть, моє серце було тоді не в п’ятах, а ще нижче. Ніби зовсім вискочило з тіла й калатало піді мною, глибоко в землі, зарившись, як перелякана мишка, що ледь устигла гулькнути в нірку від хижо закручених пазурів кібця.

Ми прикипіли ногами до моху.

— Це… це та… сова, — пролепетав Іванко. — Не бійся.

— Давай про щось говорити, — запропонувала я, — бо моторошно йти мовчки.

Ніби на потвердження неподалік щось запищало й кинулося в хащі, ламаючи кущі та хмиз.

— Да-давай, — Іванко не приховував страху. — А про що?

Ми знову потихеньку пішли.

— Можемо про квітку. От що б ти загадав, якби ми її знайшли?

— Як це «якби»? — чи то обурився, чи то злякався Іванко. — Ми… її знайдемо обов’язково.

— Ну, так. Що ти загадаєш, коли ми знайдемо її? — Я й сама злякалася, подумавши, що раптом не здобудемо чарівний цвіт.

— Ну… я загадаю собі мотоцикл. «Кавасакі». Спортивний. Знаєш, як ми тоді з тобою звідси чкурнемо!

— УГУ! — погодився хтось з Іванком з-під чорного лісового шатра. — УГУ!

Я знову міцно стисла Іванкову руку.

— Це знову сова?

— Угу, — не своїм голосом відповів Іванко. — Тобто, ага. Тобто, так… Мабуть… А ще я хотів би собі трембіту, як у вуйка Миколи. Уявляєш: їду я на своєму «Кавасакі» селом і в трембіту дудю… — Замріявшись, хлопчина навіть забув про страхи, і його голос зазвучав спокійно й рівно. — А ти що загадаєш собі?

— Я? Ну, я теж, щоб з лісу вийти — це по-перше. Чи ні, по-перше, пудру таку, як у тітки Олі, з дзеркальцем, а по-друге…

Я не встигла сказати, що по-друге: зовсім поруч хтось тріснув галузкою, зареготав і знову, ніби замість взуття мав копита, загуготів геть у гущавину.

— Ту-тут хтось ходить, — вичавила з себе я.

— Во-воно зовсім не ходить, а ганяє, мов п’яний бегемот, — виправив мене друг.

— Ти так кажеш, ніби це геть усе змінює. Наче тепер можна заспокоїтись і йти собі, знічев’я наспівуючи коломийки, — обурилась я.

— Та ні, але воно ж не чіпає нас.

— Поки що. Ти знаєш якусь молитву?

— «Отче наш» знаю — відповів Іванко. — Отче наш, іже єси… іже єси… Забув. Це з переляку, — чесно признався він. — Але я знаю, що треба просто йти і не звертати уваги ні на що. Головне — не говорити ні з ким і ні з чим та не озиратися.

— Давай спробуємо, — промовила я і ще міцніше стисла Іванкову руку.

І знову ми почули дивні звуки. Цього разу вони долинули ззаду, простісінько з-за наших спин, і нагадували гру на очеретяній сопілці. Нібито хтось ступав слід у слід за нами і грав плакучу, тужливу мелодію. Сопілка не просто народжувала музику, а ніби промовляла:

Взяла мене вода,

А я си молода,

Пісочком си вкрила,

Віченьки стулила.

Несе мене вода…

— Не озирайся, Лілько, — прошепотів Іванко. — Тільки не озирайся.

Але хіба я могла озирнутися?! Я нічого не могла, я просто переставляла ноги. Від кінчиків волосся до нігтів на ногах — усю мене обійняв жах.

Іванко тягнув мене, сам не знаючи куди, і ми наосліп, падаючи і знову схоплюючись, бігли нічним лісом. Ми зовсім не думали ні про квітку, ні про чугайстра — ми просто тікали від свого страху.

А довкола нас уже робилося таке страхіття, від якого кров у жилах перетворювалася на кригу. Чагарі тріщали під десятками ніг, лап, копит чи хтозна-чого там іще. І господарі всіх отих ніг, лап, копит і хтозна-чого ще вили, реготали, скавучали, стогнали, сичали, шипіли, гарчали, нявчали, гавкали, каркали, ревли, вищали, перегукувались, бурмотіли, шамотіли, хрипіли, скімлили, іржали і чого тільки не робили — щось навіть голосно квоктало квочкою.

Просто на нас звідусіль почали стрибати велетенські бридкі жабиська впереміш із вужами. Іванко вхопив якусь ломаку і став відбиватися від огидної нечисті.

Але тут дорогу нам перепинила стара-престара нявка. Вона наче виросла з темряви. З її потворної голови заплутаними віхтями кублилося зелене волосся, на якому висіли дрібні, напівгнилі яблучка. Нявка вхопилася граблистою рукою за Іванкову ломаку й висмикнула її. Він поточився й упав просто під ноги потворі.

— Приїхали, діточки! Кінцева зупинка! Поїзд далі не йде!.. — зареготала нявка і зблиснула очима. — Невже ви думали, що здобудете цвіт папороті? І не такі шмаркачі приходили в ліси з давніх-давен. І де вони?! Ги-ги-ги! Немає! Кістки зогнили давно по хащах і проваллях, в калабанях і болотах лісових! Хто ж вам, шмаркачам малим, дозволить здобути Силу над нами — духами гірськими та лісовими, водяними та болотяними?.. Хапайте дівчисько! — вереснула бісиця до безлічі очей, що блимали довкола. — Душіть їх!

І тільки-но я відчула, що до мене тягнуться чиїсь граблисті пальці, як просто під моїми ногами спалахнула дивовижним фіолетовим сяйвом небачена вогниста квітка.

18

Чугайстр лишився наодинці з безжалісними язиками вогню, що стрибали довкруг нього в моторошному танку. Лісовик навіть не міг затулитися від пекельного жару, бо замість рук тепер мав крила. Білосніжні розлогі крила. Втім, якби він, як і раніше, мав руки, все одно він не міг би ними скористатися, бо весь був преміцно скручений нявчиним волоссям.

Чугайстр заплющив очі. Йому чимраз дужче пекло, від диму ставало важче дихати.

Аж раптом почув біля себе якийсь рух. Хтось намагався звільнити від пут його крила й лапи.

— Марно! Це нявчине волосся — ніхто, крім нявки, не розплутає і не розірве його! — викрикнув лісовик, перекрикуючи тріскотіння ватри. — Тікайте звідси, нехай уже я сам пропаду!

Чугайстр розплющив очі, щоб озирнутися на сміливців. «Мабуть, це ті малі», — подумав він, але крізь густу поволоку диму побачив… її. Вогонь майже облизував нявчині ноги, і було видно, як вона страшенно боїться полум’я, та все ж уперто намагається звільнити чугайстра.

— Усе! — вигукнула нявка. — Тікай!

Чугайстр відчув, що вільний, — і зірвався на