Шарль Пепен - Переваги поразок, Шарль Пепен

усе, щоб стати музикантом», — розповідає він. Твердження абсолютно стоїчне, бо ж нагадує слова Епіктета: «Тільки від тебе залежить, чи варто прийняти те, що від тебе не залежить». Сам факт того, що Чарлз каже: «Я мав вибір», уже є показовим. Рей Чарлз не марнував сили, нарікаючи на свою долю. Сліпоту, яка від нього не залежала, він прийняв, воліючи стати геніальним музикантом і співаком, якому ми завдячуємо за такі пісні, як What’d I Say, Hit the Road Jack, а також Georgia On My Mind. Він, як справжній стоїк, знав, як прийняти розбіжність між тим, що не залежало від нього (смерть мами, брата, втрата зору), і тим, що залежало (розвиток таланту, компенсація сліпоти надзвичайною пам’яттю). Мабуть, йому треба було пройти крізь силу прийняття, щоб стати Реєм Чарлзом. «Я сліпий, але завжди є ті, хто нещасніший за нас. Я б міг бути чорним», — жартував він у розмові з журналістом. Рей Чарлз, попри незгоди, був здатен на «простоту», позбавлену приреченості, сповнену життя, гумору й радощів. Він не говорив, що все «несправедливо». Він сказав «так» дійсності, що є дуже схожим на «величне “так” життю», сказане Заратустрою у Ніцше. Такий самий спосіб прийняти все, що існує. Такий самий стоїчний вчинок: не сумувати за тим, чого не можна змінити, але зробити геть усе, щоб змінити те, що можливо. Таким чином, стоїчне прийняття не має нічого спільного зі смиренністю. Воно є утвердженням, схваленням того, що існує. Зіткнувшись із невдачею як з випробуванням, маємо відповісти на запитання не про те, що правильно чи неправильно, а про те, чи здатні ми на мудрість. Якщо можемо покластися на неї, то збудуємо щось інше.

 

Як вистоїш і голови не схилиш,

Хоч зводять осуд і помиї ллють,

І покладаєшся на власні сили,

Хоч у зневірі лають і кленуть.

 

Так починається славнозвісний вірш Редьярда Кіплінга «Якщо», який закінчується словами: «…Ба більше: ти — Людина, синку мій».

 

Ці рядки також повні стоїчної мудрості: треба вміти програвати, щоб стати Людиною. Втратити все і віднайти. Протести проти дійсності є марними. Ба гірше: вони непродуктивні. Вони забирають силу, таку потрібну нам, щоб усе владнати. Вони нас відвертають від дійсності. «Ні сміятись, ні плакати, — розуміти», — писав Спіноза на кшталт стоїків у своїй роботі «Етика, доказана геометричним методом».

Такі самі рядки є й у Кіплінга. «Як вистоїш і голови не схилиш, Хоч зводять осуд і помиї ллють»: не жаліючись на дійсність та несправедливість. «І покладаєшся на власні сили, Хоч у зневірі лають і кленуть»: зі стоїчною силою людини, яка знає про своє перебування в космосі, не може змінити порядок речей, але вміє грати з тим, що сильніше за неї.

Поразка не завжди залежить від нас. Єдине, що нам до снаги, — це змінити своє ставлення до життя. Ми можемо плакати над «несправедливістю». Або ж можемо побачити поразку як можливість зустрітися з реальністю, стати такими собі стоїками. Рей Чарлз мав рацію: у нас є вибір.

17 Ідеться про турнір 2014 року.

 

7. Поразка як спосіб віднайти себе: лекція з екзистенціалізму

 

Лише друга нота дасть зрозуміти, фальшиво ти зіграв першу чи ні.

Майлз Девіс

 

«Існування передує сутності»: твердження Сартра здається складним, але насправді це не так. Воно означає лише те, що ми вільні існувати, шукати себе і змінюватися протягом усього життя. Саме наш досвід і є первинним, а не наша сутність, яка, наприклад, може бути визначена Богом, нашими генами, соціальним класом. Сказавши цю фразу, фундаментальну для філософії екзистенціалізму, Жан-Поль Сартр став у ряди філософів концепту становлення18. Ніцше в роботі «Так казав Заратустра» повторює вислів Піндара: «Стань тим, ким ти є». Задля досягнення цієї мети, для успішного утвердження своєї особистості нам треба багато часу. Це вимагає рішучості протистояти звичкам.

Філософи становлення протиставляються філософам сутності, що наголошують не так на людському досвіді, як на незмінній правді, на тому, що християни називають «душа», Лейбніц — «субстанція», а Декарт — «я». Насправді це протиставлення існує відтоді, як виникла філософія, від мудреців, які жили ще до Сократа, тобто «досократиків» Геракліта і Парменіда. З позиції Геракліта мислитель становлення — це той, хто вживає метафору річки, щоб символізувати універсальний рух: «Двічі в одну річку не ввійдеш». Із позиції Парменіда, мислителем сутності є той, хто визначає Бога як «Єдиного нерухомого і вічного». У межах наших традицій уявлення Парменіда нам знайоміші. Послідовники Геракліта, такі як Ніцше чи Сартр, були в меншості. Основні філософи — Платон, Декарт, Лейбніц… — були послідовниками Парменіда: вони вірили радше в сутність, аніж у становлення. Це порушує питання щодо переваг поразок. Якщо наші ж невдачі можуть допомогти в нашому становленні, вони дійсно можуть бути й небезпечними, бо таким чином ми розкриємо для себе свою «сутність». Це тому, що думаємо, ніби невдача дає нам відповідь на запитання, хто ми такі, що живемо кепсько. Поглянути на поразку з іншого боку —