Олена Гриб - Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!, Олена Гриб

ГЛАВА 3.1. Здається, ми приїхали

 

{Навагрем}

Ей, Міко! Сьогодні один із найщасливіших днів у моєму житті за останній… е-е-е… рік, напевно! По-перше, закінчилася ця жахлива пустка і ми під'їхали до величних дерев, чиї назви мені й не вимовити. По-друге, наш шмаркач догрався!

Здається, він тепер взагалі чаклувати не зможе. Це ж треба було додуматися – пожартувати над клусьцем! Той наче й не помітив загрози у вигляді осиного гнізда – як дивився на нашу процесію з розкритим ротом, так і не поворухнувся. Арголін же тужився-тужився, щоб витрусити на нього оси, але не зміг нічого зробити. Так, Ваша Високосте, це тобі не над беззахисними придворними знущатися. У мене навіть виникла думка не кидати «завдання» після прибуття, а залишитися і насолоджуватися муками принца в компанії справжніх магів.

Рена спадкоємця ввічливо ігнорує. Абсолютно. Будь-яке його зауваження ніби не чує. Так кумедно спостерігати за ним. Арголін розпоряджається, ще як, тільки всі накази виснуть у повітрі. Я не нянька й не слуга, щоб виконувати чужі примхи, а Гента хлопець зайвий раз не зачіпає. Запам'яталося йому, що гартонці жартувати не люблять.

Наш візник чомусь надто стурбований. Дивно, їдемо ж спокійно, нікого не чіпаємо і нас ніхто не турбує… Крім Його Високості, але він вже ніби як свій. Схоже, зараз закінчиться цей лісок і… Що за?..

***

{Рена}

Добре, що ти не розбилася, Кулько! А то сімейство вже щосили бігло б до нас на допомогу. Щоправда, вона дійсно не завадила б.

Там, де ми тепер, багато дерев (я таких навіть у Імператорському саду не бачила), тварин (слава богам, переважно дрібних) і струмків (неглибоких, чистих і надзвичайно холодних). Небо майже повністю приховане широкими гілками, хоча ліс досить-таки рідкий, без буреломів і завалів, до того ж тут дуже світло, наче товстелезні стовбури самі випромінюють м'яке сяйво.

Час від часу відчувається легкий подих вітерця. Вгорі безперервно перегукуються птахи, білки нахабно лізуть до рук, на голову постійно сиплеться листя, причому не тільки сухе. І не тільки листя…

Уявляєш, у нас більше немає карети. І коней… Після в'їзду в ліс візок і кінська збруя просто зникли, не залишивши й сліду. Ми всі впали в купу, крім Нява, який ішов віддалік, розмовляючи з тобою. Я рада, що братик у мене без комплексів і може вести щоденник під наглядом інших, особливо – наслідного принца!

Коні відразу ж розбіглися. Спіймати їх не вдалось – вони налякалися більше за нас. Його Високість, втім, теж. Ніколи б не подумала…

Трохи пізніше все прояснилося.

Принц, зберігаючи невимовно байдужий вигляд, поцікавився у Гента:

– А в Гартоні ліс такий же?

Наш візник несказанно здивувався, але рівно відповів, що в Гартоні лісів зроду не було. Там лише зрідка поблизу водойм росли невеликі дерева, до того ж замість садів багатії часто насаджували гаї.

Арголін наморщив лоба, щось згадуючи, і попросив (попросив!) намалювати на землі приблизну мапу нашого континенту.

Гартонець незворушно взявся до справи. Брат пильно стежив за малюнком, вказуючи на неточності, поки Гент не передав йому гілку для креслення. Незабаром під покровом віковічних дерев з'явилася справжня мапа, де були чітко змальовані кордони чотирьох держав і позначені їхні столиці.

Його Високість довго розглядав цей витвір і невдоволено пхикав. Потім, немов розмірковуючи вголос, запитав:

– Ми відправлялися з Влаї, так? – І поклав камінчик на місце міста.

– Так, – підтвердив Няв.

Ми з Гентом переглянулися, починаючи розуміти, що без високошляхетної участі не обійшлося.

До речі, гартонець дуже приємний! Є у нього одна чудова з мого погляду риса – плакатися до «Жилеток» він не побіжить. А якщо я помиляюся… Ні, нас із братом з дитинства вчили розпізнавати можливих клієнтів.

Але до чого ж симпатичний! Тільки надто дорослий, самовпевнений і мовчазний. Часом гордовитий до неможливості, часом дивиться поглядом навченого життям старого… Не схоже, що до цієї подорожі він був кучером. Напевно служив у гвардії, причому не в нижніх чинах, а за віжки взявся за наказом веллійського імператора.

– На північ до кордону, так? – допитувався принц, проводячи гілкою пряму лінію.

Гент непристойно вилаявся. По-справжньому непристойно! Такі слова навіть мій Зелений блокнот не витримує.

Подивився на мене, махнув рукою і… повторив те ж саме, причому на адресу конкретної людини. А Його Високість рота роззявив – і ні звуку! Навіть не зволив повідомити, що буває за образу корони.

– Не на північ, а на північний захід, – крізь зуби прошипів гартонець. – До Університету Радіса в місті Клус, а не до найближчого кордону з країною Клус!

Він забрав у хлопця гілку і провів лінію, вказуючи напрямок.

Принц зблід. Взяв камінчик і під нашими недоброзичливими поглядами продовжив лінію у протилежну сторону. Через половину Веллійської імперії, Храмові землі, Дивний Ліс… в Пустку! І далі до океану.

– Я хочу це почути! – порушив мовчанку Няв. – Скажіть, я один думаю, що ми…

– …так, ми не в Клусі! – вигукнув Арголін. – Я не буду магом! Я…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍