Олена Гриб - Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!, Олена Гриб

І він розповів. Довго говорив… Всього не пам'ятаю, але загальний сенс… Той чоловік втратив життєву мету. Він дуже любив брата, готовий був заради нього на все, але брат помер. Потім зустрів чудову і незвичайну дівчину, але й з нею щось трапилося. Наш гість почав допомагати людині, яка «вважала його братом», але… Щось гризло його зсередини.

У п'ять років важко зрозуміти, як це – не мати сенсу життя. Я й не зрозуміла. Тільки зацікавилася дівчиною. Розпитувати почала – яка вона, що любила, чого хотіла. Дітям подобаються казки, в яких «жили довго і щасливо».

А пан той начебто засвітився в душі. Сказав:

– Дякую тобі, маленька феє.

І пішов, не чекаючи дорослих. З нашої «хитрої» кімнати вийшов, навіть не помітивши, що двері приховані ілюзією.

Наступного дня я отримала подарунок – м'яку жовту іграшку-ліхтар. Чомусь я знала, це – від нього! Перший заробіток! Мій талісман…

Як уві сні я бачила руку принца, що схопила моє сонечко. До нього майнув Няв – він розумів, що означала для мене та річ. І він був швидкий, але… Метеором пролетів ліхтарик, булькнув у річку. Брат ледь не кинувся слідом, тільки міцні руки Гента втримали його від самовбивчого стрибка у стромовину. А я дивилася на все це, не в змозі навіть поворухнутися, щоб витерти сльози. Мені було боляче, і справа не в іграшці!

Так, талісмана шкода, однак я ніколи не забуду, звідки він у мене. Не забуду свого призначення! І нехай часом мені наплювати на всіх, розумію – коли комусь знадобиться допомога, я не відмовлю. Не тому, що повинна або хочу. Допомагати – моя сутність, подобається мені це чи ні. Від долі не втечеш, і проігнорувати її навряд чи вдасться. А покликання Його Високості – шкодити. Не важливо – кому, не важливо – як, не важливо – навіщо. Просто зробити гидоту і порадіти своїй винахідливості, насолодитися безкарністю. Не від особливої ​​жорстокості або черствості, а лише тому, що в цьому його призначення…

Я не сказала ні слова. Розвернулася і пішла в карету. Майже відразу ж до мене приєднався брат.

Арголін лізти до нас не ризикнув. Погасав ще біля річки і притих.

Ми з Нявом шепотілися до півночі. Він хоче кинути все і повернутися додому. А мені соромно перед Його Величністю. Ми домовилися піти, передавши малолітній кошмар вчителям.

Цікаво, де ночував Гент? Вранці він влаштував спадкоємцеві урок, за що виріс у моїх очах до нечуваних висот.

Може, не стримувати брата?

На горизонті з'явився ліс. Звідки він у Клусі? Тут же степ і степ… Вічно ці маги щось придумають! Але нічого, ми вже близько. Між іншим, це дуже добре, адже вантажний віз із речами принца і провізією нас не наздогнав. Харчуємося тим, що зібрали нам з братом у дорогу. Їжа закінчується підозріло швидко. Ніби гризуни якісь завелися у кареті!

До настання темряви ми в Університет Радіса не встигнемо, доведеться знову ночувати в дорозі.

Сьогодні під час вечері всі, навіть принц (розплати очікував, хе-хе?), спочатку розколупали вже черстві булки і лише потім почали їсти.

Гент заборонив розпалювати багаття. Останнім часом він помітно напружений. Роззирається, ніби чекає чогось… І, здається, не збирається спати. Ходить навколо карети, на північ поглядає.

А коли Арголін зійде на трон, я поїду з Веллі. Може навіть у Дивний Ліс.

Хвилювання заразливе! Мені вже й спати не хочеться… ні капельки… зовсім…