Кен Фоллетт - Ніколи, Кен Фоллетт

власників бакалійної крамниці. Не забрав нічого, крім блоку «Мальборо».

Перечитавши нічні звіти, Полін обдзвонила своїх головних радників, зокрема зателефонувала державному секретарю Честерові Джексону — той саме повернувся з мирної конференції на Шрі-Ланці, що скінчилася, не встигнувши й розпочатися.

Із ферми її набрала засмучена Піппа. Спитала:

— Мамо, навіщо таке робити? Невже вони такі чудовиська?

— Це не чудовиська, а люди, які втратили надію, що, втім, майже те саме, — відповіла Полін. — Керівник Північної Кореї загнаний у кут. Опір йому чинять повстанці всередині країни, сусіди з півдня і наша армія. Він боїться програти війну, бо тоді втратить владу і, можливо, життя. Тому й готовий на все.

— Що ти робитимеш?

— Поки не знаю, але, коли страждають американці, я змушена діяти. Як і всі, я хочу удару у відповідь. Та мені треба переконатися, що це не призведе до війни з Китаєм, бо вона буде в десятки, сотні разів гірше атаки на Сеул.

Піппа тільки скрушно запитала:

— Чому все так складно?

«Ну ось ти й подорослішала», — подумала Полін, а вголос промовила:

— Прості проблеми розв’язують одразу, а складні залишаються. Тому не можна вірити політикові, який каже, буцімто має прості відповіді.

— Мабуть, що так.

Полін подумала, чи не наказати Піппі повертатися в Білий дім, але розважила, що у Вірджинії їй буде безпечніше.

— До завтра, люба, — сказала вона якомога невимушеніше.

— Бувай.

З’ївши омлет і випивши чашку кави, Полін попрямувала в Ситуаційну кімнату.

У наелектризованому повітрі відчувалася напруга. Цікаво, чи має вона запах?

Полін уловила аромат поліролю від блискучого столу і дух розжарених тіл тридцяти з гаком чоловіків та жінок, що зібрались навколо неї, а ще солодкі парфуми асистентки, яка сиділа неподалік. Але, крім цього, було ще дещо. «Так пахне страх», — подумала вона.

Та попри все, поводилася рішуче.

— Почнімо з головного, — промовила Полін, киваючи голові Об’єднаного комітету штабів генералу Шнайдеру в однострої. — Білле, що відомо про наших загиблих громадян?

— З підтвердженого: маємо чотириста двадцять загиблих і тисяча сто дев’яносто одного пораненого військовослужбовця. Підрахунок триває. — 3 різкого парадного тону генерала Полін здогадалася, що він ледве стримує емоції. — Атака скінчилася близько трьох годин тому і, боюся, ми ще не всіх визначили. Остаточні цифри будуть більші. — Ковтнув. — Пані президентко, сьогодні в Південній Кореї багато хоробрих американців пожертвували власними життям та здоров’ям заради батьківщини.

— І всі ми вдячні за їхню сміливість і вірність, Білле.

— Так, мем.

— А яка ситуація з цивільними? Ще кілька днів тому в Південній Кореї жило сто тисяч американських громадян. Скільком вдалося евакуюватися?

— Небагатьом. — Прочистивши горло, він заговорив спокійніше: — За попередніми оцінками, ми очікуємо чотирьохсот загиблих і чотирьох тисяч постраждалих цивільних.

— Цифри страшні, але те, як загинули люди, — невимовний жах.

— Так. Гірчичний газ, синильна кислота і нервово-паралітичний газ.

— Як щодо біологічної зброї?

— Наскільки нам відомо, її не застосовували.

— Дякую, Білле. — Полін перевела погляд на Честера Джексона. Вбраний у твідовий костюм і сорочку, застібнуту під горло, він видавався повною протилежністю генерала Шнайдера. — Чессе, чому це сталося?

— Ви просите залізти в голову Верховному керівникові. — Зовсім як Джеррі, Чесс полюбляв зважувати всі «якщо» та «але» — і так само вимагав терпіння. — Це лише здогад, та все ж я вважаю, що Кан чинить так нерозсудливо, бо переконаний: Китай рано чи пізно прийде йому на порятунок. Що більша загроза, то скоріше це відбудеться.

Директорка національної розвідки Софія Маґліані додала:

— З вашого дозволу, пані президентко, цю думку поділяє вся розвідувальна спільнота.

— Чи виправдані очікування Кана? — запитала Полін. — Чи рятуватимуть його китайці?

— Ще один сеанс телепатії, пані президентко, — сказав Чесс, і Полін стримала нетерплячку. — Знати точні плани Пекіна не можна, адже влада там поділяється на два табори: прогресивна молодь і старі комуністи. Для першої Верховний керівник — зайвий клопіт, тому вони хочуть його позбутися. Комуністи ж вважають Кана невід’ємним союзником у боротьбі з капіталістичним імперіалізмом.

— Та найголовніше... — підштовхнула його Полін.

— Найголовніше, що обидві сторони сповнені рішучості не пустити США в Північну Корею. Перетином її наземних, повітряних або морських кордонів ми ризикуємо спровокувати війну з Китаєм.

— Але ви кажете «ризикуємо» — тобто не йдеться про неминучий початок війни.

— Так, я обережно добираю слова. Нам невідомо, які лінії окреслили китайці. Напевно, вони й самі цього не знають. Відтягуватимуть це рішення до моменту, коли вибору в них не залишиться.

Полін пригадалися слова Піппи: «Чому все так складно?»

Та це була тільки підготовка.

Усі чекали її наказу.

Вона була капітанкою судна, решта — її командою. Вони поведуть корабель, але спершу слід вказати напрям.

Полін промовила:

— Сьогоднішній удар Північної Кореї змінив усе. Дотепер нашим пріоритетом було уникнення війни. Більше це не головне завдання, бо хай що робитимемо, війна все одно почалася. Ми її не хотіли, але це сталося. — Витримавши паузу, повела далі: — Ми повинні захищати життя американців.

Усі дивилися на неї серйозно, та водночас із полегшенням. Принаймні тепер мали дороговказ.

— Яким буде наш перший крок? — Серце Полін закалатало. Ні з чим схожим вона досі не стикалася. Глибоко вдихнувши, заговорила неквапом, виразно: — Ми зробимо все, щоб Північна Корея більше ніколи не вбивала американців. Я хочу позбавити їх змоги шкодити нам — раз і назавжди. Ми знищимо їхні військові сили. І подбаємо про це сьогодні ж.

Усі присутні за столом вибухнули оваціями. Вочевидь саме цього вони й очікували.

Витримавши кілька секунд, Полін провадила:

— Можливо, є не один спосіб досягнути цього. — Поглянула на голову об’єднаного комітету штабів: — Білле, окресліть військові шляхи, будь ласка.

Він заговорив з непохитною впевненістю — повна протилежність професорській манері Чесса.

— Почнімо з надзвичайних заходів, — мовив він. — Можна завдати ядерного удару по Північній Кореї, одним махом спопеливши цілу країну.

З такого не починають, але Полін змовчала, бо ж сама запитала в нього про варіанти, й Білл їх пропонує. Цю пропозицію одразу відкинула:

— Саме такого вимагатиме Джеймс Мур у наступному інтерв’ю.

Чесс додав:

— Та й це неодмінно втягне нас у ядерну війну з Китаєм.

Білл сказав:

— Я зовсім не рекомендую цього варіанту, але повинен його озвучити.

— Усе правильно,