Кен Фоллетт - Ніколи, Кен Фоллетт

ракети почали заходити в зону ураження ППО. Ця картинка була позбавлена всякого драматизму: дві стрілочки — одна нападала, інша захищалася — зустрічалися й тихо зникали, без жодного звуку чи натяку на те, що ось розлетілася на шматки військова техніка вартістю кілька мільйонів доларів.

Однак Кай розумів: протиракетна оборона не ідеальна, і це стосується будь-якої подібної атаки. Йому здалося, ніби оборону подолала щонайменше половина північнокорейських ракет і дронів. Незабаром вони вдарять по великих містах. Тож він увімкнув південнокорейське телебачення.

Побачив місто-привид. Між повідомленнями про повітряну тривогу на екрані з’являлися кадри вулиць. Машин майже не було. Автомобілі, автобуси, вантажівки та мотоцикли стояли там, де їх покинули налякані водії. Світлофори на порожніх перехрестях і далі перемикалися із жовтого на зелений і червоний. Вряди-годи десь з’являлися люди. Всі вони бігли, ніхто не йшов спокійним кроком. На вулицю, готуючись до займань, викотила червона пожежна машина, за нею жовто-біла «швидка». «Хоробрі люди», — подумав Кай, а тоді замислився, хто знімає ці кадри. Вирішив, що камерами, либонь, керують дистанційно.

Почали падати бомби, і Кай пережив ще один шок.

Шкода від вибухів була мінімальна. Здавалося, заряду в боєголовках зовсім мало. Частина ракет розірвалася ще в повітрі, за п’ятнадцять-двадцять метрів від землі. Жодна будівля не завалилася, жодна автівка не вибухнула. Медики повискакували з машин, почали розгортати шланги пожежники, але всі завмерли, зачудовано спостерігаючи за снарядами, які із шипінням сипалися з повітря.

Аж ось усі на вулиці почали кашляти й чхати. Кай не стримався:

— Ні, ні, ні!

Люди задихалися. Одні падали на землю, інші, котрі ще могли рухатися, побігли до машин по кисневі маски.

Кай сказав уголос:

— Виродки, хімічну зброю застосували.

Слова пролунали в порожньому кабінеті.

Ще одна камера вела трансляцію з корейського військового табору. Тут, схоже, скинули іншу речовину. Солдати гарячково натягали протихімічний захист, але обличчя їхні вже червоніли, дехто блював, інші не знали, куди бігти, а хто отримав найбільшу дозу, корчився в судомах на землі. Кай промовив:

— Синильна кислота.

На стоянці супермаркету люди вискакували з машин, поспішаючи в магазин, дехто — з дітьми на руках. Здебільшого вони не встигали добігти до дверей і валилися на асфальт із криками, яких, проте, Кай не чув, а гірчичний газ палив їм шкіру, виїдав очі й знищував легені.

Та найгірше діялося на американській військовій базі. Туди скинули нервово-паралітичний газ. Більшість солдатів завчасно вдягнули захисні костюми й відчайдушно намагалися допомогти тим, хто ще цього не зробив, зокрема й цивільним. Напівсліпі, уражені чоловіки та жінки обливалися потом, блювали й сіпалися. Кай подумав, що це, мабуть, VX — винахід англійців, улюблене знаряддя вбивства північнокорей-ського режиму. Агонія швидко переходила в параліч та смерть від задухи.

Задзвонив телефон, і Кай відповів, не відриваючи очей від екрана.

То був міністр оборони Кон Джао. Він запитав:

— Ви це бачите?

— Вони застосували хімічну зброю, — мовив Кай. — Певно, ще й біологічну, але вона діє повільніше, тому зараз сказати важко.

— І як ми відповімо?

— Це не так важливо, — сказав Кай. — Найголовніше зараз — як поведуться американці.

DEFCON 2

За крок від ядерної війни. Збройні сили готові до розгортання менш як за шість годин.

(Єдиний раз цей рівень загрози оголошували під час Кубинської кризи 1962 року)

Розділ тридцять сьомий

Кілька миттєвостей Полін сиділа паралізована страхом.

Вона увімкнула телевізор, поки вдягалася, й так і залишилася стояти перед екраном у самому спідньому, не здатна відвести очей. CNN безперестанку транслював кадри з Південної Кореї — переважно відео з телефонів, викладені в соцмережі, та записи з південнокорейського телебачення. На тих кадрах розгортався жах, який не змогли б уявити собі навіть середньовічні художники, що зображували Судний день.

То були тортури небаченого масштабу. Отруйні гази вражали людей без винятку: чоловіків, жінок, дітей, корейців, американців — усіх. Найбільше тих, кого атака застала надворі, проте магазини й установи мали вентиляційні системи, що втягували хімікати. Отруєне повітря потрапляло і в будинки та квартири, тихенько просочуючись у шпарини вікон і дверей. Воно проникало навіть на підземні стоянки, де ховалися люди, спричиняючи страшну паніку та істерію. І навіть протигази не захищали повністю, оскільки — як зауважували диктори — деякі речовини всотуються у кров крізь шкіру.

Найбільше її приголомшили діти та немовлята: крики, задуха, спечені обличчя, конвульсії... Боляче бачити, як мордуються дорослі, та дивитися на агонію дітей — просто нестерпно. Полін спочатку заплющила очі, але силою змусила себе знову поглянути на екран.

Задзвонив телефон. Це був Ґас. Вона запитала:

— Яка географія удару?

— Три мегаполіси: Сеул, Бусан та Інчхон, до того ж більшість американських та корейських військових баз.

— От холера.

— Та гірше, там зараз справжнє пекло.

— Скільки загиблих серед американців?

— Наразі невідомо, але лік іде на сотні, серед жертв — родини наших військовослужбовців.

— Атака триває?

— Ракети більше не летять, але гази й далі косять людей.

Полін розпирало від гніву, хотілося кричати. Та вона присилувала себе говорити беземоційно. Замислилася на хвилинку, а тоді сказала:

— Ґасе, очевидно, потрібна відповідь США. Це найбільша криза після одинадцятого вересня.

— На Далекому Сході зараз ніч, бойові дії стихнуть. Це дає нам цілий день на планування.

— Почнемо якнайраніше. Зберіть усіх на восьму тридцять у Ситуаційній кімнаті.

— Буде зроблено.

Скінчивши розмову, вона присіла на край ліжка й замислилася. Застосування хімічної та біологічної зброї заборонене міжнародним законодавством як злочин проти людства. Це надто жорстоко. До того ж цю зброю використали проти американців. Відтепер війна в Кореї — не місцевий конфлікт. Світ чекатиме рішучої відповіді на це. Себто відповіді Полін.

Вона обрала кольори, що відображали її настрій: похмурий темно-сірий костюм і попелясту блузку.

Поки дійшла до Овального кабінету, ранкові програми почали показувати реакцію людей. У цьому питанні народ не потребував політиканів, щоб визначитися з власною думкою про події. Злість Полін поділяла вся країна. Пасажири метро обурювалися. Будь-який напад на американців гнівив людей, але ця атака викликала просто невимовну лють.

Північна Корея не мала посольства в США, зате в неї було постійне представництво в ООН з офісом у Дипломатичному центрі на Другій авеню в Нью-Йорку, біля якого й зібрався розлючений натовп, що вигукував до вікон на тринадцятому поверсі.

У Колумбусі, в Джорджії, білий молодик застрелив корейську пару