Кен Фоллетт - Ніколи, Кен Фоллетт

* * *

Щойно повернувшись у Ґвоаньбу, Кай зателефонував Нілові Девідсону. Здогадався, що той був на нараді щодо Кореї. Увімкнув південно-корейські теленовини, які часом повідомляли про події першими. Північ ніби ослабла ще більше й випускала дедалі менше ракет, тоді як південні корейці енергійно прибирали завали й лагодили пошкоджені вибухами будинки. Нічого нового.

Ополудні подзвонив генерал Хам.

Говорив тихо, майже точно тримаючи телефон біля самих губ, ніби боявся, що його підслухають.

— Верховний керівник виправдав усі мої очікування, — сказав він.

Звучало як похвала, але Кай знав, що ці слова означають цілком протилежне.

Хам провадив:

— Він тільки утвердив мене в рішенні, якому вже багато років. — Хам мав на увазі шпигунство на користь Китаю. — Одначе й здивував спробою укласти мир.

Кай, звичайно, знав про це, але промовчав.

— Коли це трапилося?

— Уранці Кан дзвонив на Йонджодон.

«Одразу після розмови з президентом Ченем», — подумав Кай. Швидко.

— Кан у глухому куті, — мовив він.

— Ще не остаточно, — відказав Хам. — Повстанцям він не пообіцяв нічого, крім амністії. Вони не вірять, що він дотримає слова, та й однієї амністії замало.

— Які в них іще вимоги?

— Ватажок повстанців, Пак Чеджін, хоче посаду міністра оборони й призначення офіційним спадкоємцем Верховного керівника.

— Кан відмовив.

— Безперечно, — підтвердив Хам. — Призначити своїм спадкоємцем повстанця — власноруч підписати собі смертний вирок.

— Кан міг запропонувати компромісний варіант.

— Але ж не запропонував.

Кай зітхнув:

— Отже, миру не буде.

— Ні.

Кай зажурився, хоч і не надто здивувався. Повстанці не хотіли миру. Було ясно: вони збиралися терпляче чекати краху пхеньянського режиму, щоб потім заповнити вакуум влади. Звісно, це було б занадто просто, але вони того ще не розуміли. І все ж, чому Верховний керівник не постарався? Кай запитав у Хама:

— Чого хоче Кан на цьому етапі?

— Слави або смерті, — відповів Хам.

Кай був приголомшений. Мова йшла вже про судний день. Спитав:

— Що він має на увазі?

— Не знаю, — зізнався Хам, — але раджу пильніше стежити за радарами. — Він поклав слухавку.

Кай боявся, що Верховний керівник набрався рішучості. Хоч і неохоче, він виконав доручення Ченя, запропонувавши повстанцям угоду, але їхню відмову міг сприйняти як виправдання агресії. Цілком імовірно, пропозиція мирного врегулювання, яку Кай висунув зранку, тільки погіршила становище.

«Буває так, — думав він, — що не можеш перемогти, і грець».

Написав коротеньку записку, вказавши, що повстанці відкинули пропозицію Верховного керівника, і відправив її президенту Ченеві з копіями для всіх старших урядовців. За правилами, такий документ мав би бути надісланий від імені його боса Фу Чую, але Кай уже навіть не вдавав, що підпорядкований йому. Фу копав під нього, і про це знали всі, хто хоч трохи був у курсі справ. Настав час нагадати китайському керівництву, що головні розвід дані постачає Кай, а не Фу.

Кай викликав голову корейського відділу Чін Чінхву. Чінові не завадило би постригтися, зауважив Кай, бо чуб уже спадав на очі. І навіть збирався сказати про це, коли згадав, що бачив інших юнаків зі схожими зачісками: напевно, така нині мода, тому вирішив промовчати. Натомість запитав:

— Ми можемо спостерігати за Північною Кореєю через радар?

— Аякже, — відповів той. — Доступ до нього є в нашої армії, або ж можемо зламати радар південнокорейської, який, напевно, має кращий фокус.

— Починайте стеження. Може трапитися дещо. І виведіть зображення сюди, будь ласка.

— Буде зроблено. Прошу, налаштуйте на п’ятий канал.

Кай виконав інструкцію. За хвилину з’явилося зображення з радара, накладене на карту. Після днів повітряних боїв небо над Північною Кореєю видавалося спокійним.

Ніл передзвонив аж пообіді.

— Був на нараді, — протягнув він по-техаському. — Мій бос патякає довше, ніж баптистський пастор. Що у вас новенького?

Кай сказав:

— Чи міг хтось дізнатися, про що ми розмовляли останнього разу?

Повагавшись, Ніл зронив:

— Бляха.

— Що таке?

— Ви ж зараз на захищеній лінії?

— Найвищий ступінь.

— Допіру ми звільнили одну людину.

— Кого?

— Комп’ютерного інженера. Був у штаті посольства, не ЦРУ, але мав доступ до наших файлів. Ми прознали все досить швидко, але він, певне, встиг побачити мій звіт із нашої зустрічі. У вас неприємності?

— Дещо з того, що я вам сказав, могли розтлумачити хибно — особливо вороги.

— Мені шкода.

— Але, очевидно, що працював він не на мене.

— Ми припускаємо, що він звітував Народно-визвольній армії.

Отже, генералові Хвану. Від нього Каїв батько й довідався про розмову.

— Ніле, дякую за чесну відповідь.

— У такий час без цього — ніяк.

— Ваша правда. До зв’язку.

Вони завершили розмову.

Кай замислився. Проти нього розгорнули кампанію. Тепер це вже були не просто чутки про Тін. Його намагалися обмовити й виставити зрадником. Треба кидати все й зустрітися з недругом. Можна порушити питання вірності віцеміністра Лі, пустити чутки про серйозну гральну залежність генерала Хвана й розіслати наказ із забороною обговорювати психічні проблеми Фу Чую. Але все це дурниці, на які він не мав часу.

Раптом радар ожив. Верхній лівий кут екрана заполонили стрілочки, їх було стільки, що Кай не міг порахувати.

Зателефонував Чін Чінхва, сказав:

— Ракетна атака.

— Бачу. Скільки ракет?

— Багато. Двадцять п’ять — тридцять.

— Не знав, що в Північної Кореї лишилося стільки.

— Це можуть бути останні запаси.

— Прикінцеве слово Верховного керівника.

— Пильнуйте за нижньою частиною екрана, щоби побачити відповідь Південної Кореї.

Однак перед цим сталося дещо. З’явилася інша група стрілочок, також із північнокорейського боку, тільки вже ближче до кордону. Кай здивувався:

— Що за чортівня?

— Мабуть, дрони, — сказав Чін. — Можливо, це мені лише здається, але вони рухаються повільніше.

«Ракети й дрони, — подумав Кай. — Далі підуть бомбардувальники».

Увімкнув південнокорейські новини. Там лунала повітряна тривога, яку переривали кадри з трансляції: люди бігли в підземні гаражі та до сеульського метро, що мало понад сімсот станцій. Гучне завивання сирени заглушало шум машин. Кай знав, що навчальну тривогу там оголошують раз на рік, завжди о третій дня, а оскільки зараз був уже вечір, люди розуміли: це не тренування.

Північнокорейське телебачення ще не розпочало мовлення, але він знайшов активну радіостанцію. Там транслювали музику.

На екрані з радаром