Данило Туптало - Житія Святих - Листопад, Данило Туптало

стіною із темниці — ніхто-бо із вірних нічого не відав. Трибун же із воїнами здивувався такому зволенню святого на смерть і, взявши його, повів на те місце, де святий апостол Марко прийняв кінця мучення, — там відсікли чесну його голову. Була ж поблизу гробу святого Марка одна діва, яка в затворі жила для Бога; вона молилася тієї ночі, в яку святий Петро усічений був у голову, і почула голос, котрий говорив із небес: "Петро — начало апостолам, Петро ж — кінець мученикам олександрійським".

Коли ж настав день, довідалися люди, що пастир їхній таємно виведений із темниці і біля гробу святого Марка посічений, побігли із плачем та риданнями до святого того тіла і, взявши його, занесли до церкви. Приклали чесну голову його до тіла, посадили на престола його, тобто на горнім сідалищі, і то з такої причини.

Та ж бо цей святий архиєрей за життя свого в усі літа свого пастирства не сидів на престолі, але на підніжжі, коли був час, сідав і ніколи на ступені свого престолу не підіймався, до чого всі люди і клирики, обурюючись, не раз його примушували своїми мольбами, щоб таки сів на своєму престолі, однак він не зволяв ніяк. Якось після Божественної літургії скликав увесь свій клир та й рече їм: "Знайте, через віщо не сідаю на своєму престолі ані не виходжу на його ступені, — це через те, що коли наближаюся до престолу, бачу на ньому небесне світло і якусь Божу силу, котра там перебуває. Жахом, отож, охоплююсь і не дерзаю сісти, бачачи себе недостойним, отож сідаю на підніжжі та й то зі страхом. Це ж бо вам сказав, щоб не долягали мені більше". З тієї ото причини й посадили його люди після смерті мертвого на престола й волали, кажучи: "Моли про нас, святий угодниче Божий!" І по тому учинили йому чесне поховання, славлячи святу Тройцю — Отця, і Сина, і Святого Духа, єдиного Бога, Йому і від нас нехай буде честь і поклоніння тепер, і завжди, і навіки віків. Амінь.

У той-таки день преподобного отця Петра-мовчальника, котрий чеснотливим життям догодив Богові, в Антіохії помер, бувши дев'ятнадцятилітнім.

І святих двох преподобномучеників безіменних, узятих від царя індійського Авеніра в пустелі і живими спалених.

Місяця листопада в 26-ий день

Житіє преподобного отця нашого Алипія-стовпника

Христовий раб Алипій батьківщину мав місто Андріянополь у країні Пафлагонській. Вибрав його собі Господь ще з черева матірнього, бо, бувши вагітна і близька до пологів, його мати бачила вночі таке видіння: уявилося, що тримає в руках ягня вельми гарне, котре мало на своїх рогах дві запалені свічки, які ясно горіли. І коли народилося дитя, якась велика божественна світлість наповнила хоромину — це ж було знамення бажання, щоб світлі були чесноти його, бо має стати світлом світу. Після пологів заснула мати його і знову мала таке видіння: уявилося, що бачить усіх людей цього міста, котрі сходяться до хоромини її та й із псалмами й піснями оточують народжене дитя. Такі бачила видіння мати, складаючи їх у серці своєму й кажучи: "Ким має стати дитя оце?" Невдовзі помер чоловік її, і вдовувала у пощеннях та молитвах, не бажаючи іти за іншого заміж, але жила для Христа у чистоті, покладаючи себе з сином на промисел Того, Котрий є батьком сиротам та вдовицям. Вигодувавши хлопця, привела його, як Анна Самуїла, до церкви й віддала Богові на службу, доручивши його єпископу міста того, блаженному Теодору, котрий духом побачив у хлопцеві Божу благодать, полюбив його вельми і навчив Божественного Писання. Вийшов він у вік і став над інших премудрістю та розумом, люблений був Богом та людьми через добрий норов свій та великі чесноти; наповнений був Алипій Божого страху, смирення та покірливості, в юних своїх літах явив сивини премудрості і мав, як у старому віці, неосквернене життя. Через це поставлений церковним економом, рукоположений і дияконом, який непорочно служив Богові.

Невдовзі прийшло до нього бажання уосібненого й усамітненого життя, щоб, безмовно живучи, старанніше працювати на одного Бога і насолоджуватися ненастанним Його богомисленням. Розкрив ту серця свого раду блаженній матері своїй, яка уподібнилася Анні-пророчиці й не відходила від церкви, служачи день і ніч постом та молитвою, роздала-бо і все майно своє жебракам, уневістилася Христові та й дияконисою була поставлена. Отій боговгодній рабі Господній, а своїй матері, з'явив наміра свого Алипій святий: "Хочу, — каже, — піти у східну країну, бо чув, що там багато святих отців живуть у пустелі безмовно, і поселюся, отож, із ними, позираючи на боговгодне життя їхнє, маю з Божою поміччю наслідувати чесноти їхні. Ти ж, мати моя, молися за мене, щоб управляв Господь путь мою за Своєю святою волею і щоб догідне було Йому починання моє". Вона ж через розлуку із сином не посумувала нітрохи, звела руки свої горі й помолилася за нього старанно Богові, відтак благословила його й відпустила з миром. І пішов блаженний од міста Андріянополя. Ніхто, окрім матері, про те не відав; і подався, як олень до джерел водних, маючи серце своє розпалене Божественним бажанням. Довідався єпископ про відхід його, опечалився вельми, і всі клирики та мирські сумували, позбувшись такого доброго співмешканця, котрий образом чеснотливого і рівноангельського життя свого прикрашав Божу Церкву і велику вірним користь чинив, побуджуючи до подвига. Відтак єпископ послав усюди, шукаючи блаженного Алипія, і після багатьох днів знайшов його в Євхаїті у день празника святого мученика Теодора, і знову у свою вітчизну через моління і з погрозою зміг його повернути. Бог ліпше доглянув, щоб Пафлагонська країна не позбулася такого світильника свого, яким численні люди із тьми гріховної настановляються на світло боговгодного життя. Повернувся блаженний додому, сумував вельми, що перепинений був рух його й пересічено бажання його. Але Бог кожної утіхи утішив його одним божественним явленням: побачив-бо блаженний у видінні одного предивного мужа, більше, сказати б, ангела Божого, який сказав йому: "Не сумуй, Алипію, що повернений ти із бажаної дороги; добре знай, що там святе місце є, яке людина, люблячи Бога, вибере, щоб доброчесно й боговгодно жити". Таким видінням Алипій був утішений, перестав сумувати і, пробуваючи й далі в іночому житті, старанно творив подвига й служив Богові. Одначе неодмінне мав бажання, щоб жити усамітнено на безмовному місці, через це не раз виходив із келії й обходив довколишні гори,