Себастьян Фолкс - Пташиний спів

Вона сподівалася, що він і досі у доброму гуморі.

Він обійняв її за стегна. Волосся між її ногами було чорне, м’яке та довге. Він на мить притис до нього щоку, а потім знову притулився до талії.

Вона почула його схлипування.

— Ізабель, — промовив він. — Ізабель.

Повернення Стівена до його роти стало для солдатів святом. Серед них ширилися обережні сподівання, що їх наступна атака стане останньою. Після подій на Анкрі й атаки на каналі за Стівеном закріпилася репутація людини, що виживає за будь-яких умов. Навіть новобранці, котрі прийшли на фронт під час його відсутності, знали, що він як щасливий знак. Про чаклунство, яким він займався у своєму бліндажі, ходили перебільшені чутки.

Іноді в їхню траншею приходили інженери та тунельники для ремонтних робіт. Довгий тунель під нейтральною територією теж періодично перевіряли та ремонтували. У кінці цього тунелю був небезпечний, але корисний пункт підслуховування — дуже близько до німецьких окопів. Вочевидь, ворог про нього й досі не знав. Солдатам тут вдавалося почути навіть розмови німців на передовій — вони говорили про відступ.

Німецький обстріл підпорядковувався певному режимові. Вони точно цілились у тил, так що на передовій було досить безпечно. По обіді у них була перерва на годину. Британці у своєму обстрілі теж притримувались цих формальностей, тому першого дня Стівен мав чудову можливість спокійно пообідати. Райлі розігрів для нього консервовану тушонку, до якої додав свіжої капусти — і де тільки знайшов?

Надвечір до нього завітав Картрайт, командир інженерної роти. Серед піхотинців у нього була репутація слабкої людини, крім того він постійно на все скаржився та завзято сперечався.

— Як ви знаєте. — почав він, — ми з вами маємо допомагати один одному, та поки ось це «ти — мені, я — тобі» занадто активно проходить.

У нього було бліде обличчя зі впалим підборіддям; він вживав багато виразів та приказок зі сподіванням, що вони додадуть його аргументам ваги.

— Так ось, я отримав наказ відправити своїх людей на розширення посту підслуховування в кінці головного ходу. Та, здавалося б, на здоров’я, але мій останній патруль каже, що вони чують, як ворог копає прямо над ними.

— Зрозуміло. Так ви хочете, щоб я теж відправив туди солдатів разом з вашими?

— Так. І я думаю, ви уповноважені це зробити.

— Я думав, що тунелі більше не будуть рити.

— Та з нашими милими боші ніколи не знаєш, як воно буде, правда?

— Я так не вважаю. Гадаю, це зайве, проте...

— Думаю, беручи до уваги вашу тривалу відсутність, ви захочете на власні очі подивитися, що тут до чого. Врешті-решт, усе це робиться для захисту ваших людей.

— Ви нічим не кращий за Уїра. І чого ви постійно нас тягнете під землю?

— Бо ми тут копаємо вам хороші траншеї та бліндажі, — Картрайт жестом вказав на обшиті деревиною стіни та полички над його ліжком. — Ви ж не думаєте, що ваші солдати могли б усе це для вас зробити?

— Ну добре, — погодився Стівен. — Я спущуся та подивлюся. Але я не можу піти більше ніж на годину. Тому одному з ваших доведеться мене супроводити потім нагору.

— Це не проблема. Спускаємося завтра опівдні.

У світлі осіннього сонця добре було видно почорнілі розщеплені пеньки — усе, що лишилося від дерев. Солдати юрбилися біла входу в тунель на чи не вперше помірно сухих дошках траншеї. Джек Фаєрбрейс, Еване та Джонс були серед шести досвідчених тунельників, які видали їм каски, ліхтарі та дихальні апарати «Прото». Картрайт звернувся до Джека:

— Фаєрбрейсе, після інспектування роботи капітаном Рейзфордом ви супроводите його нагору.

— А ви хіба не йдете? — здивувався Стівен, ховаючи електричний ліхтарик у кишеню.

— Ми обоє там не потрібні, — відповів Картрайт.

Стівен глянув на небо над головою — прозоре, блідо-блакитне, з кількома хмарками далеко у височині. Вхід у тунель закрився за ними брезентом та занурив їх у темряву.

Стівен згадав, як уперше спустився під землю з Хантом та Бірном, щоб захищати Джека Фаєрбрейса. Бліде обличчя Ханта з виразом паніки. Свої рани. Відтоді він значно змінився і тепер не був певен, що зможе залишатися таким же спокійним у вузькому тунелі попереду. Стівен сперся руками на дерев’яні дошки на стінах обабіч та глибоко вдихнув. Немає ніяких інших світів — це усе одне творіння, з яким він пов’язаний пульсацією своєї крові. Там, під землею, буде так само, як і тут — під небом з ніжними хмарками й пташиним співом.

Він поліз униз за тунельниками, відчуваючи шерехату деревину драбини руками. Шахта йшла абсолютно вертикально, а щаблі розташовувалися далеко один від одного. Стівена охоплювали сумніви, але на пальці згори наступали чоботи, підганяючи його. Світло згори майже не надходило — його перекривали їхні тіла. Невдовзі прохід віддалився та став схожий на вікно десь у далечині, а потім і зовсім зник.

Він почув знизу голос Джека, який повідомляв, як довго їм ще спускатися. Нарешті Стівен зістрибнув з драбини на дерев’яний майданчик футів десять на десять — тут на нього вже чекали Джек та