Володимир Кирилович Малик - Чумацький шлях

– Пане регіментарю, накажіть затримати цю людину! Візьміть під варту хоча б на якийсь час! До розслідування!

Юрій зрозумів, що справи його повертаються кепсько. Якщо його зараз схоплять, надії на порятунок буде дуже мало.

Він кинув швидкий погляд на ворота. Ні, не втечеш! Там повно жовнірів… Залишається одне – забити Рущиця! Або Вацека! А там – що буде!

Блискавично вихопивши з-за пояса пістоль, що завжди був заряджений, він направив його в груди рудому. Пролунав постріл. Вацек схопився за груди і впав Рущицеві до ніг.

Юрій перестрибнув через тіло і вихором помчав до костьолу. Великої надії на порятунок не було, та все ж в останню мить він пригадав масивні, обковані залізом костьольні двері. Якщо їх зачинити і зсередини замкнути на засув, то нелегко буде взяти його живим.

– Ловіть його! Ловіть! – заревів Рущиць.

Позаду затупотіли десятки ніг. Хтось вистрілив – і куля цьвохнула над самим вухом. Юрій не помітив, як перелетів через кам’яні сходи, грюкнув дверима. Брязнула клямка. Потім заскрипів важкий заіржавлений засув.

Він притулився гарячим лобом до холодного заліза. Перевів подих. Невже врятований?

Знадвору почулися глухі крики. Хтось загатив руків’ям пістоля в двері – і голосна луна покотилася під високе склепіння темної старовинної будови.

З глибини костьолу почулися голоси: наближалося кілька постатей. Ксьондзи чи жовніри? Роздумувати було ніколи, за мить вони будуть тут!

Юрій шуснув у темний притвор і крутими гвинтовими сходами подерся на дзвіницю. Внизу грюкнув засув – відчинилися двері, і костьол враз сповнився тупотом ніг і гулом голосів.

– Він там! На дзвіниці! – почувся крик.

Загримкотіли залізні сходи. Жовніри полізли нагору.

Юрій стрілою вимчав на невеличкий майданчик, над яким звисали дзвони, і причинив за собою важку дубову ляду. Ставши на неї, насипав на поличку пістоля пороху з порохівниці, дістав з кишені олов’яну кулю й загнав її у ствол. Оглянувся: на щастя, він на дзвіниці сам. З чотирьох боків – по гарматі. В кутку – бочки з бомбами, ядрами і порохом… Юрій усміхнувся: Рущиць передбачливий полководець, і не його вина, що така чудова позиція і могутня зброя опинилися в повному розпорядженні козака!

В ляду загримали.

– Здавайся, лотре!

– Однак не втечеш! Хіба злетиш на небо!

– І опустишся якраз на палю! Ха-ха-ха!

Юрій відчув, як під ногами поволі почала підніматися ляда. В щілину хтось просунув дуло пістоля і вистрілив. Куля вдарилася в дзвін – і гучний звук покотився вдалину.

– Здавайся, лайдаку! Однак дістанемо!

Козак теж вистрілив. Хтось важко загуркотів по сходах. Настала тиша. Юрій щільно причинив ляду і перетягнув на неї бочку з ядрами. Поки що він міг вважати себе в безпеці! Хоч, коли шляхта розіб’є повстанців, його, звісно, викурять звідси.

Він виглянув у вікно. Із дзвіниці відкривався широкий краєвид на весь Бердичів і далекі заміські простори. Добре було видно табір Потоцького. Там шикувалися шляхетські хоругви, гармаші спішно установлювали в центрі і по флангах гармати, піхота насипала навколо табору земляний вал.

Та ось на Вінницькому шляху показалися передові козацькі загони. Вони розверталися лавами, готуючись з ходу атакувати ворога.

Юрій поглянув у інше вікно. Хоругви Рущиця виходили з тісних вуличок міста і спішно шикувалися на рівнині. Шкода, що не пощастило застукати ворога зненацька!

Бій розпочався атакою кінних загонів Самуся і Омельченка. Густі козацькі лави врізалися в ряди жовнірів і відтиснули їх від возів. Хоругви Рущиця чинили упертий опір, але врешті змушені були відійти до міських левад. До них приєдналися загони шляхетського ополчення. Серед убраної в барвисті строї шляхти Юрій упізнав огрядну постать князя Дубенського на високому вороному коні. Його темну соболину шапку з двома білими пір’їнами було добре видно на тлі зелено-жовтих лук.

На правому фланзі успіх повстанців визначився швидше. Хоругви Потоцького і Любомирського не витримали навального наступу полковника Іскри і кинулися тікати, залишаючи напризволяще вози з артилерією і всіляким військовим спорядженням.

Серце Юрія шалено калатало в грудях. Та це ж перемога! Вже ніщо не спинить козаків! Жовніри тікали хто куди: одні – до замку, інші – й таких було набагато більше – кидали коней і через річку, через болота і трясовину намагалися перебратися на протилежний берег. Але далеко не всім щастило добратися до нього.

Вцілілі вояки Рущиця і князя Дубенського поспішно тікали до замку. Видно, регіментар мав намір оборонятися за високими мурами. Але повстанці так наступали, що лише декільком сотням пощастило проскочити до замку, решта ж вояків розсіялася по місту, і козаки виловлювали їх і тягли на просторий майдан.

У замку стояв неймовірний галас. Худа, мов жердина, Рущицева постать у білій сорочці з’являлася то в одному, то в іншому місці, але порядку все одно не було. Ворота стояли розчинені: в них валом валили жовніри. А козаки насідали на п’яти, встилаючи шлях до замку тілами забитих ворогів.

Юрій прилаштував у вікні, що виходило до головної брами, всі чотири гармати. Викресавши вогню і роздмухавши