Володимир Кирилович Малик - Чумацький шлях

а збіговисько волоцюг! – не вгамовувався Рущиць, але сам поступитися старшинством Потоцькому теж ніяк не хотів.

В четвер, 15 жовтня, Потоцький відзначав день народження своєї дружини. Уперше він запросив на бенкет і Рущиця, бажаючи загладити сутичку в Лещині. Але Рущиць відмовився, пославшись на нездужання. Однак, щоб не дати приводу до нової сутички, послав замість себе брата і Юрія Богинича.

Опівдні, коли вкрай сп’янілі шляхтичі горлали хрипкими голосами хто що вмів, а Юзеф Рущиць налигався оковитої так, що звалився десь у закутку й захропів, Юрій темними левадами виїхав у поле і погнав степовою дорогою на схід, до урочища Краснобережжя, де, як було домовлено, на нього мали очікувати загони Самуся, Іскри й Омельченка.

Козацький табір стояв без вогнів. Передові дозорці, на яких натрапив Богинич, провели його до полковників. Вони спали тут же на возах, серед козаків, підклавши собі під голови сідла.

Упізнавши Юрія, Самусь згріб його в обійми, радісно спитав:

– З чим приїхав? Розповідай!

Юрій розповів про все, що почув і побачив у ворожому таборі, а особливо детально – про позиції хоругов Потоцького, про залогу бердичівського замку та про найзручніші підступи до нього.

– Кращого випадку, гадаю, не буде! Весь табір перепився і до пізнього ранку спатиме. До того ж, Рущиць стоїть окремо, і йому не так просто виплутатися з міста й з’єднатися з Потоцьким, – підсумував Юрій. – Якщо виступите негайно, то зі сходом сонця будете під Бердичевом…

Самусь наказав будити козаків. Табір миттю заворушився. Забряжчала зброя. Зафоркали коні. Заскрипіли вози, виїжджаючи на биту дорогу. Кількатисячне військо за годину знялося з місця і швидко, наскільки дозволяв обоз, рушило на захід.

Домовившись про наступний день, Юрій скочив на коня і помчав назад, до Бердичева. Поки доля шляхетського війська була не вирішена, він мав залишатися при Рущицеві.

6

Світало. Змилений кінь поволі тюпав кривими вуличками передмістя. Через дахи будинків та верховіття голих дерев виднівся високий шпиль замкового костьолу. Юрій простував до нього.

Раптом ранкову тишу сколихнуло тривожне калатання дзвону. Били на сполох!

Що трапилося? Невже дозорці запримітили в степу козаків? Але ж козаки далеченько! Та й на полях ще лежали непроглядні осінні тумани…

За кілька хвилин Бердичів завирував. На вулиці висипали заспані жовніри, питали один одного, що трапилося, і, не одержуючи відповіді, поспішали до замку… Незабаром цілі юрби посунули в зворотному напрямку – до табору Потоцького.

– Козаки! Козаки! – чулися перелякані вигуки.

Юрій не розумів, звідки в сонному місті стало відомо про козаків, і крізь вируючий потік пробивався до замку. Його лаяли, штурхали кулаками під боки, відтирали до тинів.

На замковому подвір’ї жовніри сідлали коней, на ходу одягалися і прилаштовували зброю, з криком і лайкою шикувалися по хоругвах.

Ще здалеку в гурті старшин Юрій побачив стривоженого Рущиця і попрямував до нього.

– Нарешті! – вигукнув регіментар, помітивши юнака. – Що робиться в таборі Потоцького, Єжі?

– Там всі переполохані, – збрехав Юрій, сплигуючи з коня. – Ніхто не знає, чому б’ють на сполох!

– Я завжди казав, що з Потоцького такий регіментар, як із гречаної соломи перевесло!.. Коли б не мій розвідник серед козаків, нас би гриці застукали зненацька і перерізали, мов каплунів! – вигукнув роздратовано Рущиць. – Де ж пан Юзеф?

– Десь, мабуть, спить, бо звечора трохи перебрав.

Тут Юрій помітив чолов’ягу у селянській свитині, шапці-бирці та брудних чоботях. Заросле рудою щетиною обличчя здалося дуже знайомим. Де він його бачив?

Чоловік теж пильно розглядав Юрія. З-під кострубатих брів його, мов свердлики, буравили співбесідника маленькі пронизливо-гострі очі. В них світився подив, змішаний з люттю і жахом.

Юрій здригнувся: рудий! Рудий повстанець, що супроводив його під Білою Церквою до Палія! Так ось хто стріляв із лука в фортецю! Ось хто попередив Рущиця про наближення козаків!

Рудий, безперечно, теж упізнав Юрія. Він схопив Рущиця за руку і затермосив.

– Пане регіментарю! Пане регіментарю! – скрикнув голосно. – Та це ж козацький вивідач!

І показав пальцем на Юрія. Рущиць витріщив очі.

– Що ти, Вацеку! Який це вивідач! – однак у його очах теж промайнула підозра.

– Побий мене грім, якщо я помиляюсь! Тиждень тому я сам супроводив його до Палія, шкодуючи, що нічим не можу допомогти, бо думав, ніби то наша людина… А сьогодні вночі мені здалося, що чув його голос у стані Самуся!

– Що пан говорить! – вигукнув з обуренням Юрій, гарячково думаючи, що робити. – Видно, пан перепився на бенкеті у Потоцького! Або ж підкуплений ним!

Рущиць не зводив погляду з Богинича. Мабуть, пригадував, при яких обставинах прибув до нього цей молодик. Очі його стали колючі, суворі.

А рудий