Юліан Семенов - Експансія-I

володаркою таємниць, а лише це гарантує життя в наш суворий вік, коли ось-ось гряне апокаліпсис. Вір мені, дівчинко! Запам'ятовуй слова й думки тих, хто довкола тебе! Створюй свою конструкцію бачення людини, тільки тоді ти переможеш. Затям собі: виживають ті, хто становить цінність. Найвища цінність — професія. Але не кожна професія має товарну вартість, а лише та, що її можна повернути на користь комбінації. Чи буде це розвідка, наука чи мистецтво. Кожну людину визначає ціна. Але визначити її може тільки той, хто має хист колекціонувати — один з методів владарювання, дівчинко. Я віддав тобі мою ідею, я нікому її не віддавав, я зробив це тільки тому, що винен перед тобою, і хоч я не можу спокутувати своєї провини повністю, але навіть малість потрібна долі, яка розраховує наші ходи на шахівниці життя».

— Ще вина? — спитав Блас.

— Ви поблажливі до п'яних жінок?

— Я їх боготворю.

— Дивно. Чому?

— Вони податливі.

— Я, навпаки, криклива.

— А твереза?

— О, податлива, як телиця! — Кріста зітхнула. — Але я піддаюся лише тим, хто мені подобається.

— Перекласти вашу фразу іспанською? їй почала подобатися ця гра, вона кивнула:

— Неодмінно!

— По-іспанськи це звучить так: «Кабальєро, засвідчуючи свою щиру повагу, я дозволю собі сказати, анітрохи не бажаючи прикро вразити вас, одного з найдостойніших людей пенінсули, що ваше обличчя нагадує мені фізіономію скунса, до яких у моєму серці почуття, далеке від трепетного захоплення». Це необразливо, бо барвисто. І найголовніше — важить. У нас не сердяться, коли відмовляють, втілюючи цю відмову в форму значущої пишномовності, навпаки, це запрошення до інтриги…

— Скільки ж думок записуєте щодня у вашу книжечку? — спитала Кріста.

— Щодня? — Блас посміхнувся. — Мені потрібна іскра… Думки народжуються не просто після пиятики, а коли зустрічаєш людей, які запалюють… Ви мене запалюєте… А таких зустрічей раз на рік… Це — понт… Бачите, як мене потягло на самовикриття? Бійтеся, це безвідмовний прийом — самовикриття чоловіка… Жінка — істота жаліслива, а нещасних, так уже ведеться, жаліють.

— Бідолашненький… Ну, а що з вами потім сталося? Чому заборонили виступати в пресі?

— Я ж казав: я дозволив собі розкіш образитися на владу. А цього не можна робити. Хлопчиськом я воював у військах генералісимуса, робив це без особливого страху, повірте. Ні, не тому, що я якийсь герой, зовсім ні… Маму вбито під час бомбардування, батько, кадровий офіцер, загинув у перші дні битви, я залишився сам. Ми починаємо ставитися до себе серйозно в тому разі, коли знаємо собі ціну і маємо що сказати іншим. Не всі народжуються Моцартами, деякі ними стають. Коли битва закінчилася, я пішов у журналістику, мотався по країні і бачив, що хрести і регалії одержують не ті, хто бився на полі брані, а люди з грошима, що повернулися в країну після перемоги Франко з Англії, Африки та Аргентіни. Нас, борців, обійшли. Хлопчисько, я, звичайно, мріяв одержати свій хрест за заслуги і медаль за хоробрість. А не одержав. І сказав у компанії, що справедливості немає в цій країні: «Один балаган заміняється другим, а оркестр на естраді пілікає ту саму вульгарну мелодію, яка звучала споконвіку». А оскільки в Іспанії переміг фашизм, то будь-яке слово, відмінне від тих, якими продиктовано обмінюватися один з одним, негайно стає відомим поліції. Ні, мене не заарештували, просто відправили з Мадріда в Севілью… А нема нічого страшнішого — в умовах авторитарного режиму, — як провінція, в якій панує таке безправ'я, що й уявити не можна. До того ж наше безправ'я особливе, ми ж багато взяли у мавританців, скільки віків жили з ними пліч-о-пліч! Мені, звичайно, сказали, що ще не все втрачено і я можу виправитись… Знаєте, у Франко є такий вираз: «виправитись». Не чули?

Кріста похитала головою, відпила ковток вина, закурила.

— О, це свідчення доброти генералісимуса, — віз далі Блас. — Людина, що пройшла війну, але дозволила собі образитись, все-таки має право на виправлення. Як хлопчисько, що з'їв шматок різдвяної індички без дозволу бабусі. Треба бути слухняною дитиною, прати свої шкарпетки, не бігати по хаті, стежити за поведінкою братів, і тоді тобі простять, як же інакше, ти ж виправився. От я й почав виправлятися, писати хвалебні статті про те, як місцева фаланга робить усе, аби тільки підняти Андалусію до процвітання, як воєнний губернатор сеньйор дон Рафаель Родрігес-Пелайа не спить і не їсть, прямо сохне, бідолашний, думаючи про робітників Севільї та виноробів Хереса, а він же і їв, і пив, та ще й одержував мільйонні хабарі від грошових тузів… Ї я знав про це… Ви розумієте мене? Я знав. Але я заплющив очі, заткнув вуха ватою й придумував легенди про праведників, обманюючи самого себе тим, що біси читатимуть мої публікації, — а вони читали, бо без їхньої візи ніщо не має права бути надрукованим, — і наслідуватимуть той образ, який я створюю, вони ж розумні люди, переконував я себе, у них с діти, про них не можна не думати! Що може бути страшніше, ніж помста народу, пригніченого тупими владиками, їхнім же дітям? Адже йдеться до цього, ви мені повірте, я знаю свій народ! Я брехав собі, розумієте? Я не можу збагнути, навіщо я так гидко собі брехав… Роз'їдало честолюбство? Серйозно думав, що вони колись забудуть те, що я ляпнув язиком у Мадріді? В умовах режиму, який панує у нас, той, хто спіткнувся, позбавлений права повернутися нагору, в ту касту, членом якої він був… Коли вони почали роздавати слонів у черговий раз, нагороджуючи хрестами й посадами, мене, звичайно, знову обійшли. Тоді я поніс відкрито…. Після того пригрозили трибуналом… От я й почав записувати думки, — він поклав свою долоню на серце, там у спідній кишені піджака лежала його плоска книжечка, — дня нового фоліанта. Я ж тепер можу не думати про хліб насущний — я кинув журналістику… Тепер фірми платять мені за те, що я маю зв'язки і знаю половину Іспанії… Дуже зручно… Я вже не мрію про хрест і медалі за мужність… Усе перегоріло… А ось Мігель, — він кивнув на високого чоловіка, який про щось розмовляв з п'яними американцями, що сиділи біля темної сцени, — все ще мріє про визнання. Він ненавидів червоних, завзято служив дідусеві, а йому все одно не дали бляхи. От він і потрапив у табір неблагонадійних… Хоч, мені здається, в глибині душі він сподівається ще й досі, що генералісимус рано чи пізно згадає про нього… Мігель воював поруч з ним, починаючи з Бургоса…