Стівен Кінг - Протистояння. Том 2

— Із такими опіками по всій руці наче важко помилятися, нє? Правда? Тоді про це ніхто нічого такого не подумав. Він там просто нипав, та й це його робота, так же ж?

— Так, певне, так і варто сказати.

— От ми з Джоном давай оглядати решту машин. І, йопересете, — на кожній міна. Він їх поначіпляв на вихлопні труби просто під самі цистерни з пальним. Першою вибухнула та машина, яку ми завели, бо в неї труба нагрілась, як я ото тобі казав, ага? І решта теж ось-ось мали шарахнути. Від двох-трьох уже й дим ішов. Деякі цистерни були порожні, але не менш як п’ять були з реактивним пальним. Ще десять хвилин — і вся база б на хрін пропала!

«Господи Ісусе, — печально подумав Ллойд. — Таки дійсно погано. Так погано, що далі майже нікуди…»

Карл показав йому обпечену руку.

— Оце я отримав, знімаючи оті гарячі штуки. Тепер тобі ясно, чого він має піти геть?

Ллойд, вагаючись, сказав:

— Може, хтось оті міни покрав у нього з кузова, поки він відлити ходив чи що.

Карл терпляче промовив:

— Ні, було не так. Хтось його образив, коли він демонстрував свої цяцьки, — і він спробував усе спалити. Та чорт, і справді мало не спалив! Треба щось робити, Ллойде.

— Добре, Карле.

Решту дня він розпитував, чи не бачив хто Сміттєбака, чи не знає, де він. Обережні погляди, заперечні відповіді. Чутка поширювалася. Може, то й на краще. Хто його побачить, швидко про це доповість, сподіваючись завоювати прихильність головного. Проте Ллойдові щось підказувало, що ніхто Сміттєбака ближчим часом не побачить. Він дав їм трохи жару — а тоді покотив своїм усюдиходом у пустелю.

Ллойд подивися на свій пасьянс на столі й постарався стримати бажання змести все одним махом на підлогу. Натомість підглянув, де лежить наступний туз, і продовжив усе розкладати. Яка різниця. Коли Флеґґові він буде потрібний, той його хоч із-під землі дістане. Старий кент Бачок урешті закінчить на хресті — як той Гек Дроґан. Не пощастило чувакові.

Але в глибині душі Ллойд не був такий уже впевнений у всьому.

Останнім часом багато що йшло не так, як йому подобалося. Ось, приміром, Дейна. Флеґґ знав про неї, але вона не розкололася. Якось їй вдалося врятуватися самогубством — і він так нічого й не дізнався про третього шпигуна.

І це ще одне. Як же так: Флеґґ сам не знає про того третього шпигуна? Про старого пердуна дізнався, коли повернувся з пустелі, про Дейну знав і детально розповів, як із нею поводитись. Але це не спрацювало.

А тепер от Чувак-Сміттєбак.

Сміттєбак — людина не остання. Може, раніше він і сидів ззаду, але не зараз. У нього на шиї камінь чорного чоловіка — такий, як і в Ллойда. Після того як Флеґґ підсмажив мозок цьому язикатому юристові в Лос-Анджелесі, Ллойд бачив, як Флеґґ поклав руки на плечі Сміттєбакові і тихо сказав йому, що всі його сни були віщі. А Сміттєбак прошепотів:

— За тебе — життя.

Ллойд не знав, що ще могло бути між ними, але було цілком зрозуміло, що цей чоловік нишпорить пустелею з благословіння Флеґґа. А тепер Чувак-Сміттєбак почав усе розносити.

Через що поставали доволі серйозні питання.

Ось тому Ллойд і сидів тут сам о дев’ятій вечора, махлюючи з пасьянсом і шкодуючи, що не напився.

— Містере Генрейде!

Що ще? Він підвів очі й побачив миловиду дівчину з вередливим личком. Обтислі білі шорти. Ліфчик, який не повністю прикривав ареоли сосків. Точно секс-бомба, тільки вигляд у неї нервовий, майже хворобливо бліда. Вона, не тямлячись, гризла нігті, уже сильно обкусані.

— Що?

— Мені… мені треба бачити містера Флеґґа, — сказала вона. Голосу їй не вистачило, останнє слово вона промовила пошепки.

— Що, правда? А я, по-твоєму, хто — його секретарка?

— Ну… мені казали… що треба до вас…

— Хто?

— Ну… Анджі Гіршфілд. Вона.

— Тебе як звати?

— А, я Джулі, — вона захихотіла якось рефлекторно. Страх з її лиця не сходив, і Ллойд утомлено подумав: «Ну от, яке ще гівно у вентилятор потрапило?» Така дівка без дійсно серйозної причини не стала б шукати Флеґґа. — Джулі Ловрі.

— Ну от, Джулі Ловрі, Флеґґа зараз у Лас-Веґасі нема.

— А коли вернеться?

— Не знаю. То прийде, то піде, сирену не чіпляє. І мені він не доповідає. Якщо маєш що сказати, то кажи, а я йому перекажу.

Вона з сумнівом глянула на нього, і Ллойд повторив їй те, що сьогодні вже казав Карлові Гоку.

— На те я тут і є, Джулі.

— Добре, — а тоді квапливо: — Якщо це важливо, ви йому скажіть, що це я сказала вам, Джулі Ловрі.

— Гаразд.

— Не забудете?

— Та Боже мій, ні! Так що ж ти хочеш розказати?

Вона надула губки.

— Ну не треба так зло до мене.

Він зітхнув і поклав пачку карт, яку тримав у руках, на стіл.

— Ні, — промовив він, — не буду… Ну так що ж?

— Це опудало. Якщо він тут, то я гадаю, він — шпигун. Я просто подумала, що вам це треба знати, — її очі зло зблиснули. — Цей бовдур мені пістолетом погрожував!

— Який саме бовдур?

— Ну, там я бачила дебіла і вирішила, що й це опудало глухоніме має бути з ним, розумієте? Вони ж не наші, видно. То я вирішила, що вони з того боку прийшли.

— Он як.

— Ага.

— Ну я, їй-богу, абсолютно не розумію, про що ти говориш. День був довгий — і я втомився. Якщо ти будеш вести беглузді балачки, Джулі, то я спати піду.

Джулі сіла, схрестила ноги й розповіла Ллойдові про зустріч із Ніком Андросом і Томом Калленом у своєму рідному містечку Претт, штат Канзас. Про «Пепто-бісмол» («Я просто трохи розважалася з тим дурником, а той глухонімий — на мене з пістолетом!»). Розповіла навіть, як обстріляла їх, коли вони виїжджали з міста.

— І що це доводить? — спитав Ллойд, коли вона закінчила. Слово «шпигун» його трохи пожвавило, але тепер він уже з нудьги засинав.

Джулі знову надула губки й закурила.

— Кажу вам. Цей дебіл — він зараз тут. От закластись готова, що він — шпигун.

— Том Каллен його звати, кажеш?

— Так.

Щось спливло в його пам’яті. Каллен був великим білявим хлопакою, без кількох клепок точно, але вже точно не такий лихий, як ця трасова шльондра його змалювала. Ллойд спробував пригадати щось іще — і не пригадав. Люди й далі сходилися до