Мішель Фейбер - Книга дивних нових речей

спантеличений, і спробує знайти когось знайомого. Він гукатиме Обожнювача Ісуса Номер... — ні, це безглуздо. Він гукатиме... « ». Атож, він гукатиме « », він гукатиме « », він гукатиме всі імена  , які тільки-но пригадає. І зрештою, хтось — Обожнювач Ісуса чи, швидше, Необожнювач — прийде, зацікавившись його криками.

Відчинивши дверцята й затинаючись, Пітер виліз із машини у вологу ніч. У поселенні не горіло жодного вогника, не було помітно ніяких ознак життя. Він рушив непевними ногами, похитнувся й ледве не вдарився плечем у стіну найближчого будинку. Він відновив рівновагу, узявшись рукою за гладенькі цеглини. Ті, як завжди, здавалися теплими й неначе живими. Живими не як тварина, а як дерево, немовби кожна цеглина була загуслим шматком деревного ґлею.

Пітер не пройшов і кількох метрів, коли його рука раптом провалилася в порожній простір. Дверний отвір. Без намистинової завіски, що дивно. Лише велика прямокутна діра у стіні. Усередині нічого не було видно, суцільна темрява. Пітер наважився зайти, знаючи, що у протилежному кінці кімнати будуть іще одні двері, які виведуть у переплетіння вуличок. Він боязко просувався крізь чорноту замкнутого простору, поволі пересуваючи ноги, маленькими кроками. Він чекав, що наштовхнеться обличчям на стіну, або його затримає рука в рукавичці, або ще якась перешкода стане на його шляху. Але він дійшов до протилежної стіни, ні з чим не зіткнувшись; кімната, схоже, була зовсім порожня. Пітер відшукав задні двері — знову ж таки, лише отвір без завіски — і вийшов у провулок між будинками.

Навіть удень усі оазянські провулки виглядали однаковісінько; Пітер ніколи не ходив ними без провідника. У пітьмі вони видавалися не вулицями, а тунелями, і він просувався вперед дуже повільно, випроставши руки, наче щойно осліплий. Може, 

і не мали очей, але в них було ще щось, завдяки чому вони могли впевнено пробиратися цим лабіринтом.

Пітер прочистив горло, маючи намір змусити себе вигукнути імена чужою мовою, котру, як гадав, він досить добре вивчив. Однак тепер він усвідомив, що знань його було замало. Натомість пригадався двадцять третій псалом, який він переробив, старанно повилучавши тяжкі приголосні. Пітер чимало поту пролляв над текстом, і тепер чомусь цей псалом зринув у його пам’яті.

— Бог — Той, Хто дбає про мене, — продекламував Пітер, пересуваючи ноги в темряві, — тому нужди не матиму.

Він говорив тим самим голосом, яким читав проповіді, — не різким, але досить гучним, — чітко вимовляючи кожне слово. Вологість у повітрі ковтала звуки, не даючи їм змоги віднестися далеко.

— На луках зелених прихилить мене, на тихую воду мене запровадить! Він душу мою відживляє, провадить мене ради Ймення Його по дорозі добра. Так робить Він, адже Він — Бог. Коли я піду хай би навіть долиною смертної темряви, то не матиму жаху, бо Ти при мені, Твоє жезло і кий-оберіг підтримають мене! Ти передо мною трапезу зготовив при моїх ворогах, мою голову Ти натер був оливою, мій келих то надмір пиття! Тільки добро й благодать будуть зі мною по всі дні мого життя, а я пробуватиму в домі Божому багато днів!

— Еге-гей, незле компонуєш! — скрикнув незнайомий голос. — Геть незле!

Пітер крутнувся в темряві, ледве не втративши рівноваги. Попри те що слова були приязними, вони збурили в ньому інстинктивний страх — «бийся або тікай». Поява десь поряд, у пітьмі, чоловіка (адже голос був очевидно чоловічий), представника Пітерового виду, здавалася загрозою для життя, подібною до притуленого до скроні пістолета чи ножа під боком.

— Я зняв би перед тобою бісового капелюха, якби він у мене був! — знову почувся голос незнайомця. — А ти профі! Що тут іще сказати, просто клас! Так переробити «Господь мій пастир», щоб ніяким пастирем і близько не смерділо! Лише одна чи дві «с» і одна «ш» у всьому сраному уривку! — захоплення незнайомця, хоч і приправлене грубощами, було щирим. — Ти написав це для 

, еге ж? Таке собі: «Прийми в себе Ісуса, це не боляче». Наїдки, з яких вийнято всі кісточки, пожива у вигляді молочного коктейлю, слова, що сіються, як манна крупа. Браво!

Пітер вагався. Щось живе вийшло з мороку позаду нього. Наскільки він міг розібрати, це була людина, волохата й гола.

— Тартальйоне?

— Угадав! Давай руку, голубе! Come va?[60]

Пітерову руку схопила кістлява п’ятірня. Дуже кістлява. Хоч і сильні, але худющі пальці вп’ялися схожими на шпиці фалангами у м’якшу Пітерову долоню.

— Що ви тут робите? — запитав Пітер.

— Ну, як тобі сказати, — протягнув чоловік. — Просто б’ю байдики, точу баляндраси. Ґав ловлю. Походеньки справляю. А от що ти тут робиш?

— Я... я проповідник, — відказав Пітер, вивільняючи свою руку. — Пастор у 

... Ми побудували церкву... Вона стояла тут...

Тартальйоне засміявся, а потім зайшовся надсадним кашлем.

— Мушу не погодитися, аміґо. Тут немає нікого, крім нас, останніх героїв. Ні палива, ні води, ні блекджеку, ні шлюх. Nada[61].

Слово, наче кажан, зірвалося у вологу ніч і зникло. Ураз Пітера осяяло. Це було ніяке не Сі-2: він потрапив до поселення, яке 

колись покинули. Тут не було нічого, крім повітря й цегляних стін. І голого безумця, що вислизнув із тенет людської цивілізації.

— Я заблукав, — кволим голосом