Ден Сіммонс - Гіперіон, Ден Сіммонс

— Ні.

— А я повторюю, якого хріна ми тобі взагалі повинні вірити? — кричав Силен. Поет допивав останню пляшку віскі зі своїх запасів.

Відповідаючи, Консул не міг відірвати від неї погляду:

— У вас немає причин мені довіряти. Врешті, це не має ніякого значення.

Довгі пальці полковника Кассада постукували по тьмяній кобурі жезла смерті:

— Що тепер робитимете зі своїм зв’язком «світло+»?

Консул зморено зітхнув:

— Відрапортую, коли відкриються Гробниці. Якщо буду живим на той момент.

Брон Ламія тицьнула в комлог.

— Можна його знищити.

Консул здвигнув плечима.

— Він іще може згодитися, — сказав Кассад. — Ми можемо підслуховувати нешифровані військові та цивільні передачі. Якщо знадобиться, можна викликати зореліт Консула.

— Ні! — вигукнув Консул. Уперше за довгі хвилини емоції взяли над ним гору. — Не можна зараз відвертати.

— Мені здається, саме зараз відвертати ніхто і не збирається, — здивувався полковник Кассад та озирнувся на бліді обличчя. Усі мовчали.

Мартін Силен сперся підборіддям на шийку спорожнілої пляшки від віскі. Відтак підвів голову і хіхікнув:

— Покарання за зраду — смерть. Усе одно всі ми помремо через пару годин, то чого б не влаштувати останню екзекуцію?

Обличчя отця Гойта скривилося в корчах болю. Тремтячим пальцем він торкнувся порепаних губ:

— Ми не суд.

— Ні, — заперечив полковник Кассад. — Якраз ми і є суд.

Консул підібгав ноги і, склавши руки, поклав їх на коліна:

— Вам вирішувати. — Емоцій у його голосі не чулося.

Брон Ламія дістала батьківський пістолет і поклала біля себе на підлозі, де вона сиділа. Її погляд метався між Консулом та Кассадом.

— То ми тут говоримо про зраду? Зраду кого? Серед нас, крім хіба що полковника, немає авторитетних громадян. Нас жбурляли непідвладні нам сили.

Сол Вайнтрауб звернувся до Консула прямо:

— Ви знехтували, мій друже, одним фактом: коли Міна Ґледстон з елементами ТехноКорду обирали саме вас для перемовин із Вигнанцями, то вони дуже добре розуміли, на що ви здатні. Можливо, вони навіть в курсі, що Вигнанці володіють технологією відкриття Гробниць (хоча з цими Штінтами із ТехноКорду ні в чому не можна бути певним), та вони напевно знали, що ви обернетеся проти обох цивілізацій, обох таборів, які принесли горе вашій сім’ї. Все це частина якогось химерного плану. Ви не більший інструмент власної волі, — він підняв немовля вгору, — ніж оця дитина.

Консул виглядав спантеличено. Спробував був щось сказати, але похитав головою і змовчав.

— Це може бути коректним припущенням, — промовив полковник Федман Кассад, — але байдуже, хто намагається нас використати як пішаків, ми все одно повинні спробувати вести свою гру. — Він поглянув на стіну, якою нерівно бігали відсвіти далекої космічної битви, забарвлюючи тиньк у червоний колір. — Через цю війну загинуть тисячі. Можливо, мільйони. Якщо Вигнанці та Ктир прорвуться у систему телепортів, під загрозою будуть мільярди життів на сотні планет.

Консул помітив, як Кассад піднімає жезл смерті.

— І це прискорило би процес для всіх нас, — правив далі Кассад. — Ктир нікого не щадить.

Усі мовчали. Здавалося, Консул прикипів поглядом до якоїсь далекої цятки.

Полковник поставив жезл на запобіжник і поклав його назад у кобуру.

— Ми зайшли далеко разом, — промовив він, — і разом здолаємо решту шляху.

Брон Ламія відклала батьківський пістолет, підвелася, перетнула кімнату, сіла навколішки біля Консула і пригорнула його. Приголомшений, він також підняв одну руку. На стіні позаду них танцювало світло.

Іще за мить до них наблизився та поклав їм руку на плечі Сол Вайнтрауб. Немовля заворушилося від несподіваного та приємного відчуття тепла зусібіч. А Консул відчув запах присипки та новонародженої дитини.

— Я був неправий, — проказав він. — У мене тепер є одне прохання до Ктиря. Я проситиму за неї. — Він лагідно торкнувся голівки Рахілі в місці, де її крихітний череп переходив у шию.

Зі сторони Мартіна Силена почувся шум, який спочатку здавався схожим на сміх, а наприкінці більше скидався на схлипування.

— Наші останні прохання, — проказав він. — Хіба музи виконують прохання? У мене немає прохань. Я просто хочу дописати поему.

Отець Гойт повернувся до поета:

— Невже це так важливо?

— Так-так-так-так, звісно, важливо, — аж засапався Силен. Він кинув порожню пляшку з-під віскі, поліз до своєї сумки і дістав звідти жмуток папірців, піднявши їх якнайвище, нібито пропонуючи усьому товариству. — Хочете її почитати? Хочете, щоби я вам її почитав? Вона знову тече рікою. Почитайте старі частини. Почитайте «Пісні», які я написав три століття тому і ніколи не друкував. Там усе це є. Ми всі там є. Моє ім’я, ваші імена, ця подорож. Не розумієте?.. Я не поему пишу, я творю майбутнє!

Він розкидав аркуші по підлозі, підняв порожню пляшку, спохмурнів і підніс її, немов який потир:

— Я творю майбутнє, — повторив він, не здіймаючи погляду, — але змінити потрібно минуле. Одну миттєвість. Одну ухвалу.

Мартін Силен звів червоні очі.

— Ця річ, яка збирається нас завтра вбити, — моя муза, наш творець, наш погубник, — прибула до нас із майбутнього. Тож нехай. Цього разу нехай забере мене, а Біллі дасть спокій. Нехай забере мене, і нехай поема закінчиться на цьому місці, закінчиться незавершеною на віки віків. — Він підняв пляшку ще вище, заплющив очі та пожбурив її в стіну. В друзках скла відбивалися помаранчеві зайчики безголосих вибухів.

Полковник Кассад став ближче і поклав довгі пальці на плече поета.

На кілька секунд кімнату зігрівав самий лиш факт тепла людського контакту. Отець Лінар Гойт відійшов від стіни, на яку він спирався, і в жесті, що якимсь чином включав його самого та всіх решту, підняв правицю, склавши разом великий палець і мізинець та випроставши інші три.

— Ego te absolvo[206], — тихо проказав він.

Вітер шкрібся у зовнішні стіни і висвистував навколо химер та балконів. Світло від битви, що відбувалася за сотню мільйонів кілометрів, заливало товариство кривавими відтінками.

Полковник Кассад рушив до дверей. Товариство розбрелося.

— Давайте спробуємо хоч трохи поспати, — промовила Брон Ламія.

Пізніше, сам-один, загорнувшись у спальник та дослухаючись до шквальних вересків та підвивань, Консул підклав під голову свою сумку і натягнув повище грубу ковдру. Вперше за багато років він мостився спати спокійно.

Консул примостив під щоку кулак, заплющив очі і заснув.

Епілог

Консул прокинувся під звуки балалайки, яка грала так тихо, що він спершу подумав, ніби чує останні відгомони сну.

Чоловік підвівся, тремтячи в холодному повітрі та загортаючись у ковдру, відтак вийшов на довгий балкон. Сонце ще не сходило. А в небі досі палав відсвіт битви.

— Пробачте, — відірвався від інструмента Лінар