Ден Сіммонс - Гіперіон, Ден Сіммонс

рік чи більше, — проказала жінка. — Руйнування антиентропійного поля відбувається повільно. Але щойно процес розпочнеться, зупинити його буде неможливо. Ми його ввімкнемо тільки у випадку, якщо Десять рад приймуть рішення про необхідність уторгнення в Мережу».

«Невже є сумніви?» — не повірив я.

«Етичні дискусії, — пояснила Анділ. За кілька метрів від нас техніки вкривали пристрій хамелеоновою тканиною та ховали за шифрованим захисним полем. — Міжзоряна війна спричинить смерть мільйонів, можливо, навіть мільярдів. Якщо Ктиря випустити в Мережу, наслідки можуть бути непередбачуваними. І не менш важливим від потреби завдати удару по ТехноКорду є вибір способу, в який це необхідно зробити».

Я тямущо похитав головою і поглянув на пристрій та в сторону долини Гробниць.

«Але щойно він буде задіяний, — уточнив я, — вороття вже немає. Ктиря буде спущено з ланцюга, і вам доведеться виграти війну, щоби контролювати його?»

«Це правда», — легко всміхнулася Анділ.

Я застрелив її і трьох техніків. Потім закинув штайнер-джиннівський лазер бабусі Сірі, пожбурив його у дрейфуючі бархани, сів на порожній плинопінний ящик і кілька хвилин шморгав носом. Потім підійшов, скористався комлогом техніка, щоби пройти повз захисне поле, скинув хамелеонку і ввімкнув пристрій.

Ніяких миттєвих змін не відбулося. У повітрі лилося те саме рясне світло пізньої зими. Потихеньку мріла Нефритова гробниця, і Сфінкс витріщався в нікуди. І тільки пісок шелестів по трупах та ящиках. Один лиш індикатор на приладі Вигнанців світився, показуючи що устаткування працює… точніше, вже спрацювало.

Я повільно повернувся назад на корабель. Одна половина мене очікувала на появу Ктиря, а інша цього жадала. Більше години я просидів на балконі зорельота, спостерігаючи за тим, як тіні заповзали у долину і пісок засипав тіла вдалині. Ктир так і не з’явився. Ніяке тернове дерево не об’явилося. Трошки пізніше я зіграв прелюдію Баха, а потім закупорив корабель і полетів у космос.

Я зв’язався з розвідником Вигнанців і повідомив, що стався нещасливий випадок. Інших забрав Ктир, пристрій стартував передчасно. І навіть в обстановці паніки та спантеличення Вигнанці запропонували мені притулок. Я їм відмовив і повернув до Мережі. Вигнанці мене не переслідували.

Каналом «світло+» я зв’язався із Ґледстон і повідомив їй, що агентів ліквідовано. А ще розповів про високу вірогідність нападу, про те, що пастка залишається в силі. І нічого не сказав про пристрій. Ґледстон мене привітала і запросила додому. Я відмовився, заявивши, що мені тепер потрібні тільки самотність і тиша. Корабель я спрямував на найближчу до системи Гіперіона загумінкову планету, розуміючи, що вже сама подорож з’їсть час, необхідний для наступного акту вистави.

Пізніше, коли надійшло повідомлення каналом «світло-плюс» від самої Ґледстон, я вже знав роль, яку мені відвели Вигнанці в ці останні дні… Вигнанці, або Корд, або Ґледстон з її махінаціями. Байдуже, хто вважає себе повелителем подій. Події більше не коряться своїм повелителям.

Світ, яким ми його знали, наближається до свого кінця, мої друзі, незалежно від того, що станеться з нами. У мене немає ніякого прохання до Ктиря, я не підготував жодного останнього слова для всесвіту. Я повернувся, бо мушу, бо це моя доля. Я змалку знав про своє покликання. З того самого дня, коли сам-один повернувся до могили Сірі і присягнувся помститися Гегемонії. Мені відома була ціна, яку я повинен заплатити, відміряна як життями, так і історичними подіями.

Проте коли настане час судити мої вчинки, осягати зраду, що ніби полум’я ширитиметься Мережею, аби поглинути світи, я прошу вас думати не про мене (моє ім’я не було записане навіть на воді, як казала душа вашого поета), а про смерть Старої Землі ні за цапову душу, про всіх дельфінів, чиї сірі трупи лежать і гниють під сонцем, подивитися (якими їх побачив я) на плавучі острови, яким нікуди мандрувати, оскільки знищені їхні пасовища, Екваторіальні мілини, вкриті коростою видобувних платформ, та й на самих островах тепер повно галасливої завади — туристів, що тхнуть лосьйоном від ультрафіолету і коноплею.

А ще краще — не думайте про це взагалі. Просто станьте на моє місце, після того як я ввімкнув пристрій: убивця, зрадник, гордій, я твердо стояв на мінливому піску Гіперіона із високо піднятими головою та кулаком, яким грозив небу, та кричав: «Чума обом домам!»[205]

Адже розумієте, я пам’ятаю мрію своєї бабусі. Я пам’ятаю, як воно могло би бути.

Я пам’ятаю про Сірі.

— То ви шпигун? — спитав отець Гойт. — Шпигун Вигнанців?

Консул потер щоки і нічого не відповів. Він мав вигляд утомленої, виснаженої людини.

— Еге ж, — озвався Мартін Силен, — коли мене обрали прочанином, то Директриса Ґледстон попереджала, що в паломництві братиме участь шпигун.

— Вона всім нам про це сказала, — гаркнула Брон Ламія і подивилася на Консула. Її погляд здавався сумним.

— Наш друг — шпигун, — промовив Сол Вайнтрауб, — але не просто шпигун Вигнанців. — Тут прокинулася та заплакала дівчинка. Вайнтрауб підняв її, щоби заспокоїти. — У гостросюжетних картинах таких називають подвійними або навіть потрійними агентами. У нашому випадку — агент нескінченної регресії. А насправді, агент відплати.

Консул поглянув на старого вченого.

— Це не скасовує того, що він шпигун, — промовив Силен. — А шпигунів що? Карають на горло, правда?

Полковник Кассад тримав у руках жезл смерті, не спрямовуючи його ні на кого конкретно.

— Ви підтримуєте зв’язок із кораблем? — спитав він Консула.

— Так.

— Як?

— Через комлог Сірі. Його… модифікували.

Кассад ледве кивнув.

— А з Вигнанцями підтримуєте контакт із допомогою корабельного передавача «світло+»?

— Так.

— Звітуєте про хід паломництва, як вони й очікували?

— Так.

— Відповідали?

— Ні.

— Та хіба можна йому вірити? — закричав поет. — Він же, блядь, шпигун!

— Стули пельку! — спокійним голосом озвався до Силена полковник, при цьому ні на хвилину не зводячи погляду із Консула. — Це ви напали на Гета Мастіна?

— Ні, — відповів Консул. — Та коли горів «Іґґдрасіль», я знав, що події вже пішли не так, як планувалося.

— Ви про що?

— Я трохи спілкувався з тамплієрами-Голосами Дерев, — прокашлявся Консул. — Їхній зв’язок із своїми деревами майже телепатичний. Реакція Мастіна була дуже спокійна. Або він себе не за того видавав, або він знав, що зореліт буде знищено і тому перервав свій зв’язок із ним. У свою вахту я збирався спуститися вниз і поставити йому пару запитань. Але його вже не знайшов. Каюта перебувала у такому стані, якою ми її потім побачили, крім одного моменту — управління кубом Мебіуса стояло на нейтральній позиції. Ерг міг утекти. Довелося перемкнути на безпечний режим, після чого я знову піднявся нагору.

— Ви не шкодили Гетові