Ден Сіммонс - Гіперіон, Ден Сіммонс

— Нічого страшного, — відповів Консул, — я все одно збирався вже вставати. — Це була правда. Він не міг згадати, коли востаннє почувався таким виспаним. — Прошу, грайте далі.

Пронизливі і чисті ноти ледве чулися на фоні вітру. Гойт ніби грав у дуеті із холодними шквалами з гірських піків. І ця ясність мало не завдавала йому болю.

Вийшли Брон Ламія та полковник Кассад. Ще за хвилину до них приєднався Сол Вайнтрауб. Рахіль крутила рученятами, тягнучи їх до нічного неба, ніби намагаючись зірвати з нього яскраві квіти.

Гойт грав. За годину до світанку вітер розходився не на жарт, і тепер химери та укоси слугували йому сопілками, підспівуючи фаготу Твердині.

На балконі, тримаючись за голову, об’явився Мартін Силен.

— Ніякої, блін, поваги до похмілля. — Поет сперся на широкі перила. — Якщо блюванути з цієї висоти, то ригаки приземляться аж через півгодини.

Отець Гойт навіть не глянув на нього. Його пальці літали над струнами маленького інструмента. Північно-західний вітер дужчав та холоднішав, і балалайка окселентувала йому теплими й живими нотами. Консул та решта, вгрівшись у ковдрах та плащах, слухали, як жвавий вітер перетворювався на справжній буревій під темпи безіменної музики. Це була найдивніша і найпрекрасніша симфонія, яку доводилося чути Консулові.

Вітер рвонув, ревнув, дійшов найвищої точки і затих. Гойт скінчив свій мотив.

Брон Ламія озирнулася:

— Майже досвіток.

— У нас іще година, — озвався полковник Кассад.

— І навіщо чекати? — здвигнула плечима Ламія.

— І справді, навіщо? — підтримав її Сол Вайнтрауб. Він поглянув на схід, де трошки блідіші сузір’я самим натяком сповіщали про близький світанок. — Схоже, день буде непоганий.

— Готуймося, — проказав Гойт. — Нам потрібен багаж?

Товариство перезирнулося.

— Навряд чи. Не думаю, — відповів Консул. — Полковник візьме комлог із передавачем «світло+». Беріть тільки те, що вам необхідне для зустрічі із Ктирем. Решту залишимо тут.

— Гаразд, — погодилася Брон Ламія, одвертаючись від темного отвору дверей і махнувши до інших. — Нумо, до справи.

Від північно-східної брами Твердині Хроноса на узвишшя під ним вела шістсот шістдесят одна сходинка. Жодних поручнів. Товариство спускалося обачно, виглядаючи кожен крок у непевному світлі.

Опинившись у долині, вони озирнулися на скелі, що нависали над ними. Твердиня Хроноса виглядала так, ніби сама була частиною гори, а її балкони та зовнішні сходи — порізами на її схилах. Час від часу трохи яскравіший вибух висвітлював якесь вікно або відрощував тінь якій-небудь настінній химері-гаргульї, але якщо не зважати на ці окремі моменти, то складалося враження, наче Твердиня позаду них зникла.

Гурт минув низькі пагорби під скелею, не сходячи з трави та обходячи стороною колючі кущі із довгим, немов пазурі, терновинням. Іще за десять хвилин вони вийшли на пісок і вже пологими барханами потяглися вниз у власне долину[207].

Ходу очолювала Брон Ламія. Вдягнута була вона у свій найкращий плащ та в червоний костюм із чорними торочками. На зап’ястку поблискував комлог. Наступним за нею крокував полковник Кассад. Він був у повному бойовому виряді, поки що не активному камуфляжному полімері, що зараз мав чорний матовий колір і всотував навіть світло вгорі. Кассад озброївся стандартною армійською штурмовою гвинтівкою, а щиток його шолома скидався на чорне дзеркало.

Отець Гойт ішов у чорному плащі, чорному костюмі з пасторським комірцем. Балалайку він ніс у руках, немов дитину. Він і далі робив кожен крок з обережністю, немовбито вони йому завдавали болю. За ним — Консул. У найкращому вбранні дипломата: накрохмалена блуза, чорні ділові штани, напівсюртук, оксамитовий плащ та золотий капелюх на три роги, який він надягав у перший день на кораблі-дереві. Капелюх доводилося притримувати рукою проти вітру, що знову здійнявся і тепер жбурляв подорожувальникам жмені піску в обличчя та зміївся маківками барханів. За ним майже впритул тупцяв Мартін Силен у збриженій шквалами вітру шубі.

Замикав вервечку Сол Вайнтрауб. Рахіль подорожувала у своїй сумці, захованій в обіймах у батька під плащем і пальтом. Вайнтрауб тихо мугикав до неї, але мотив його наспіву губився на вітру.

За сорок хвилин після виходу вони порівнялися з мертвим містом. Під безжальним промінням сонця сліпили очі мармури та граніти. Позаду виблискували гірські піки, на тлі яких неможливо було вирізнити і Твердиню Хроноса. Пілігрими перетнули піщаний видолинок, здійнялися на низький бархан і несподівано для себе вперше побачили початок долини Гробниць часу. Консул уже міг роздивитися кінчики розпростаних крил Сфінкса та мріння нефриту.

Гуркіт і торохтіння позаду змусили його перелякано озирнутися. Серце ледве не вискакувало з грудей.

— Почалося? — спитала Ламія. — Це бомбардування?

— Ні. Погляньте, — відповів Кассад і махнув рукою десь на точку понад гірським хребтом, де чорнота зжирала зорі. Над фальшивим обрієм спалахнула блискавка, освітивши льодові поля та глетчери. — Всього-на-всього буря.

Товариство пустилося далі в путь цинобровими пісками. Консул раптом зауважив, що намагається розгледіти той самий обрис де-небудь біля Гробниць або на вході до долини. Чомусь його не відпускало переконання, що там на них чекатимуть… щось там на них чекатиме.

— Погляньте на це, — проказала Брон Ламія, чий шепіт заледве не звіяв вітер.

Гробниці часу сяяли. Те, що Консул спочатку прийняв за відблиски чужого світла, ними насправді не було. Зараз кожна гробниця, які тепер лежали перед мандрівниками наче на долоні, поступово тікаючи у темряву, мріла іншим відтінком. У повітрі пахло озоном.

— Це часте явище? — тонкоголосо поцікавився отець Гойт.

— Ніколи раніше про нього не чув, — похитав головою Консул.

— Коли Рахіль прибула досліджувати Гробниці, то про таке у жодному дослідженні не йшлося, — і собі відгукнувся Сол Вайнтрауб. Коли гурт знову рушив через мінливі піски, він заходився тихенько мугикати перервану було мелодійку.

На вході в долину товариство пригальмувало. М’які бархани тут поступалися місцем камінню та чорнильним тіням в улоговині, що вела безпосередньо до світних Гробниць. Ніхто не хотів іти першим. Ніхто не говорив ні слова. Консул знову відчув, як із грудей намагається вискочити серце. Гіршим ніж страх чи усвідомлення того, що чекало внизу, була чорна гнітючість у душі, яка напосіла на нього під вітром, пройняла морозом до кісток і змушувала прагнути втечі. Втечі із криком назад до узвишшів, звідки вони щойно спустилися.

Консул повернувся до Сола Вайнтрауба:

— А що ви там мугикали Рахілі?

Учений видушив із себе посмішку:

— Це стара пісенька з плаского фільму. Іще з часів до Гіджри. Дідько, та яке там до Гіджри, до початку світу.

— Заспівайте нам усім, — запропонувала Ламія, збагнувши, чого домагається Консул. Її обличчя було дуже бліде.

Вайнтрауб заспівав тонким і спочатку майже