Кларк Ештон Сміт - Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт

у ньому вже безпомильно відчувалася вологість — віяло подихом застояних прадавніх вод. А ще було чутно інший дух, який наводив на думку про диких звірів та оселі айгаї і заражав довколишній морок невідчепним смородом. 

Беллман ішов на чолі гурту. Зненацька світло його ліхтарика вихопило з пітьми край прірви, де прадавній канал закінчувався прямовисним урвищем, а кам’яні виступи та стіни обабіч проходу розходилися, утворюючи уступ, який розкинувся на невизначену відстань. Підійшовши до самого краю, Беллман опустив ліхтар і кинув жмутик світла у провалля, одначе виявив лише стрімку скелю, що просто коло його ніг обривалася у на позір бездонну чорноту. Тому промінцеві не вдалося дістатися й протилежного берега безодні, що могла простягатися на багато ліг. 

— Ми ніби дісталися найдальшої і найдавнішої межі цього первісного світу, — зауважив Чиверс. Роззирнувшись, він знайшов відколотий шматок скелі завбільшки з невеликий валун і пожбурив його якнайдалі у прірву. Земляни прислухалися, щоб почути звук його падіння, але спливло кілька хвилин, а з чорного провалу не долинуло жодного відлуння. 

Беллман заходивсь оглядати пощерблені виступи, що тягнулися по обидва боки від того місця, де закінчувався канал. Праворуч йому вдалося розгледіти уступ, який похило збігав униз, оперізуючи безодню й сягаючи на невідому глибину. Починався він трохи вище, над руслом каналу, і його легко можна було дістатися за допомогою чогось подібного до вибитих у камені сходів. Той уступ мав два ярди завширшки, а пологість і дивовижна рівність його схилу наводили землян на думку про те, що перед ними — якась прадавня дорога, витесана у товщі тієї стрімкої скелі. Над уступом, неначе половинка високої аркади, нависала стіна. 

— Ось наша дорога до Гадесу330, — сказав Беллман. — І, як на те, спуск доволі легкий. 

— Facilis decensus Avernus331, — погодився Маспік. — Та чи є сенс іти далі? Щодо мене, то я вже маю тієї темряви аж задосить. Якщо ми там щось і зможемо знайти, то це щось, найпевніше, буде чимось безвартісним — або неприємним. 

Беллман повагався. 

— Можливо, ти й маєш рацію. Але мені хотілося б пройти цим уступом достатньо далеко, аби скласти уявлення про розміри цієї безодні. Ви з Чиверсом можете зачекати тут, якщо боїтеся. 

Чиверс і Маспік, вочевидь, не бажали виказувати тієї тривоги, яку могли відчувати. Вони пішли слідом за Беллманом уздовж уступу, тримаючись якомога ближче до стіни. Беллман же безтурботно крокував понад самим краєм безодні, зчаста скеровуючи світло свого ліхтаря в її неозорі глибини, які без останку поглинали кволі промені. 

І що далі просувалися земляни, то сильніше той уступ сталою шириною, нахилом і плавністю, а також напіваркою навислої вгорі скелі справляв на них враження рукотворної дороги. Але хто міг її створити й використовувати? В які забуті епохи її було вирішено витесати в скелі й для якої загадкової мети призначено? Уява мешканців Землі не могла сягнути за колосальні прірви марсіанської давнини, що розверзлися перед ними у тих моторошних запитаннях. 

Беллман зауважив, що стіна повільно й поступово закручується всередину. Не було сумнівів у тому, що, простуючи дорогою, вони за якийсь час обійдуть усю безодню по колу. Либонь, та дорога, закручуючись повільною величезною спіраллю, виток по витку зміїлася вниз, до самих надр Марса. 

Усі троє пройнялися святобливим острахом, їхні розмови стали коротшими й чергувалися з дедалі довшими проміжками мовчання. Спускаючись далі, земляни були страшенно збентежені, коли з глибин безодні до них знову долинув той своєрідний протяглий звук чи то комбінація звуків, яку вони вже чули в зовнішній каверні. Тепер той шум породжував у їхній уяві інші образи: шарудіння скидалося на скрегіт терпуга, а в тихому, методичному, багатозвучному цмаканні вчувалася невиразна подібність до звуку, з яким якесь велетенське створіння витягує ноги з трясовини. 

Той звук було неможливо описати, він жахав. Почасти жах того шуму полягав у натяку на віддаленість, яка немовби сповіщала, що його призвідник мав велетенські розміри, а на додачу підкреслювала глибину провалля. Почутий у планетарній прірві під безживною пустелею, цей химерний звук вражав — і приголомшував. Навіть Беллман, досі незворушний, почав піддаватися безформному страхові, який зринав із глибин, немов еманація ночі. 

Шум поволі слабшав і зрештою стих, справивши враження, ніби те, що його видавало, спустилося навпростець прямовисною стіною до найглибших глибин тієї безодні. 

— Може, повернемося? — спитав Чиверс. 

— Мабуть, що так, — без заперечень погодився Беллман. — Однаково ціла вічність пішла б на те, аби дослідити це місце. 

Вони рушили назад тим самим шляхом, уздовж уступу. Тепер у них пробудилося те додаткове чуття, що попереджає людину про наближення зачаєної небезпеки; усі троє були стривожені та пильні. І хоч з віддаленням того дивного звуку безодню знов огорнула тиша, земляни хтозна-чому відчували, що вони не самі. Вони не могли знати, звідки і в якій формі прийде та небезпека; але пройнялися тривогою, яка щомиті могла перерости в паніку, тож ішли мовчки, й ніхто з них не згадував про відчуття, що їх охопило; не обговорювали вони й тієї моторошної таємниці, на яку випадково натрапили. 

Тепер Маспік ішов трохи попереду решти. Вони вже здолали щонайменше половину відстані до старого каналу, що пролягав зовнішньою каверною, коли раптом його ліхтарик, промінь якого вигравав за двадцять футів попереду, висвітив стрій білястих постатей, які стояли по троє біч-о-біч, заступаючи шлях. Ліхтарики Беллмана та Чиверса, які йшли одразу за Маспіком, з огидною виразністю вихопили з пітьми кінцівки та обличчя істот, які стояли в перших рядах того тлумища, однак їхню кількість годі було визначити напевне. 

Ті створіння, що стояли геть нерухомі й мовчазні, ніби чекаючи на землян, були загалом подібні до марсіанських тубільців — айгаї. Проте ці, схоже, були представниками якогось надзвичайно здеградованого та аномального роду, а їхні бліді, наче гриби, тіла вказували на багато епох життя під землею. А ще ці істоти були меншими за дорослих айгаї й сягали в середньому п’яти футів заввишки. Вони мали такі ж велетенські вивернуті ніздрі, відстовбурчені вуха та бочкоподібні груди, що й решта марсіан, — однак усі були безокими. На обличчях деяких із них там, де мали бути очі, видніли лише ледь помітні рудиментарні щілини; на обличчях інших зяяли глибокі й порожні очниці, наводячи на думку про видалення очних яблук. 

— Господи, що за жахлива зграя! — скрикнув Маспік. — Звідки вони взялися? І чого вони хочуть? 

— Навіть гадки не маю, — озвався Беллман. — Але наше становище дещо дражливе — хіба що вони мають дружні наміри. Певно, коли ми сюди увійшли, вони ховалися на уступах скелі в горішній каверні.