Кларк Ештон Сміт - Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт

lang="uk-UA">Відважно вийшовши наперед і заступивши собою Маспіка, він звернувся до тих істот гортанною мовою айгаї, чимало вокабул якої земляни заледве могли вимовити. Деякі з істот неспокійно заворушилися й видали кілька пронизливих, пискливих звуків, які мало нагадували мову марсіан. Було очевидно, що слів Беллмана вони не розуміли. Вдаватися ж до мови жестів, зважаючи на їхню сліпоту, було марно. 

Беллман витягнув свого револьвера, спонукаючи решту вчинити так само. 

— Маємо якось пробитися, — мовив він. — А якщо вони не дадуть нам безперешкодно пройти… — клацання зведеного курка завершило фразу. 

Немовби тільки й чекавши на той металічний звук, мов на якийсь сигнал, тлумище сліпих білих істот зненацька зірвалося з місця і хлинуло вперед, на землян. Це було схоже на навалу автоматів — на нездоланну ходу машин: злагоджену, продуману та керовану якоюсь невидимою силою. 

Беллман, не цілячись, натиснув на гачок — раз, другий, третій. Схибити було неможливо; одначе сподіватися зупинити той натиск кулями було так само марно, як намагатися жбурлянням ріні стримати плин стрімкого потоку. Безокі істоти навіть не здригнулися, хоча двоє з них почали стікати жовтаво-червоною рідиною, що правила марсіанам за кров. Один із тих, що біг попереду юрби, не дістав жодного поранення. Рухаючись із диявольською впевненістю, він ухопив Беллмана за руку довгими, на чотири суглоби, пальцями й висмикнув револьвер, перш ніж землянин зміг знову вистрелити. Хоч як це дивно, та створіння навіть не намагалося позбавити чоловіка його ліхтарика, якого той зараз тримав у лівій руці; Беллман устиг лише побачити сталевий полиск свого кольта, що, кинутий рукою марсіанина, полетів у неосяжну пітьму й глибочінь. А тоді жаскі й грибовно бліді тіла, пропихаючись одне повз одного на вузькій дорозі, почали оточувати землян з боків, так щільно затиснувши їх поміж собою, що ті вже не мали простору, аби чинити дієвий спротив. Чиверс і Маспік, устигнувши зробити кілька пострілів, також були роззброєні, проте марсіани, керуючись якоюсь надприродною здатністю до розрізнення предметів, дозволили їм залишити при собі ліхтарі. 

Уся ця пригода сталася за якихось кілька митей. Юрба лише ненадовго сповільнила свій рух уперед, коли двоє з-поміж них були застрелені кулями Чиверса та Маспіка. Тоді, хутко поскидавши тіла своїх побратимів у безодню, марсіани посунули далі. Передні лави, cпритно розступившись, зімкнулися навколо землян і примусили їх розвернутися назад. А тоді тлумище тіл затисло трьох шукачів пригод, немов у лещатах, і понесло їх, неспроможних опиратися, із собою. Скуті страхом випустити з рук ліхтарі, земляни не могли нічого вдіяти проти того жахливого потоку. Гнані страхітливою навальною ходою натовпу, бранці швидко крокували дорогою, що вела все глибше й глибше у прірву; вони могли бачити лише освітлені спини й кінцівки створінь, які йшли попереду, і ніби й самі стали частиною того безокого й таємничого війська. 

За спинами мандрівців ішли десятки марсіан, невблаганно підганяючи їх уперед. За якийсь час таке скрутне становище почало паралізувати волю землян. Їм здавалося, ніби вони пересуваються вже не людськими кроками, а швидкою автоматичною ходою вогко-холодних істот, які тиснули на них зусібіч. Думки, воля, навіть жах у кожному з них заклякли від неземного ритму кроків, що несли їх до безодні. Зневолені цим ритмом, а також відчуттям цілковитої нереальності, вони розмовляли лише вряди-годи, та й тоді перекидалися самими односкладовими фразами, які немов утратили властиві їм значення, ставши подібними до мови машин. Сліпці ж були зовсім безмовні — від них не долунало ані звуку, крім тихого й невпинного ляскоту численних стіп по каменю. 

Вони спускалися все далі і далі, крізь ебеново-чорні години, для яких не існувало дня. Дорога повільно вигиналася, закручуючись всередину, немов оповиваючи кільцями внутрішній бік якоїсь безвидої космічної Вавилонської вежі. Земляни відчували, що, простуючи тією жахливою спіраллю, вони вже багато разів обійшли довкруж провалля, але відстань, яку вони здолали, та справжні розміри тієї приголомшливої безодні були незбагненними. 

Якщо не брати до уваги світла їхніх ліхтарів, навколо єдиновладно панувала ніч. Вона була старшою за саме сонце, нависала над цим місцем упродовж усіх минулих еонів. Ніч густішала над ними якимось страхітливим тягарем, і вона ж таки жаско розверзалася під їхніми ногами. З глибин тієї ночі зринав дедалі сильніший сморід застояної води, однак і далі не лунало ані звуку іншого, ніж тихий, глухий і розмірений тупіт ніг, які маршували дорогою, спускаючись до бездонного Абаддону. 

Здавалося, що спливло вже безліч оповитих опівнічною пітьмою епох, коли той навальний рух до глибин провалля зрештою зупинився. Беллман, Чиверс і Маспік відчули, що тлумище тіл ослабило тиск, що вони нерухомо стоять на місці, а тим часом у їхніх мізках і далі стугонів нелюдський ритм, що супроводжував той страхітливий спуск. 

Здатність мислити — і жах — поволі повернулися до них. Беллман підвів свого ліхтарика, і промінь кружалом світла вихопив з пітьми юрбу марсіан, чимало з яких розсіялися величезною каверною, в якій дорога, що колами оперізувала безодню, добігла кінця. Втім, інші залишилися — наче для того, щоб стерегти землян. Вони насторожено здригалися на кожен з Беллманових рухів, немов усвідомлювали їх завдяки якомусь незнаному чуттю. 

Праворуч, на відстані руки, рівна підлога різко обривалася; підступивши до краю, Беллман побачив, що та каверна була відкритою камерою у прямовисній стіні. Ген далеко внизу, у чорноті, тут і там вигравало якесь фосфоресцентне мерехтіння, немов ночесвітки332 снували під поверхнею підземного океану. На Беллмана повіяло млявим сморідним вітром, і він почув химерне зітхання вод, що омивали затоплені скелі; вод, які відступали впродовж усіх тих незліченних циклів, коли планета зазнавала зневоднення. 

Відчувши запаморочення, він одвернувся від прірви. Його супутники саме оглядали внутрішній простір печери. Скидалося на те, що вона мала рукотворне походження, адже, стрибаючи туди й сюди, промені ліхтарів висвітили ряди велетенських колон, оздоблених глибоко вкарбованими барельєфами. Хто й коли вирізьбив їх — ця загадка лишалася такою ж таємницею, як і питання про походження витесаної в скелі дороги. Деталі на барельєфах були відразливі, неначе безумні видіння; за швидкоплинну мить, коли їх торкалося світло ліхтарів, викарбувані образи вражали погляд землян, ніби лютий удар, виражаючи якесь позалюдське зло та бездонну згубність. 

Та печера мала насправді приголомшливі розміри, вона простягалася далеко вглиб скелі й рясніла численними виходами, які, очевидно, вели до подальших розгалужень. Промені ліхтариків лише почасти виганяли тріпотливі тіні з уступчастих заглибин; вони вихоплювали нерівності далеких стін, що здіймалися у височінь, нависаючи вгорі у недосяжному мороці, вигравали на створіннях, які снували туди й сюди, неначе страхітливі живі гриби, і на якусь коротку мить надавали зримого існування тим блідим, схожим на поліпи рослинам, що бридкими масами чіплялися за оповитий нічною темрявою камінь. 

Те місце непереборно тяжіло над ними, воно гнітило відчуття,