Микола Іванович Міхновський - Суспільно-політичні твори

«Де?» — ревнув Тарадієнко, пильно на мене дивлячись.

«У крові!»

«Я сам доміркувався до того!» — аж скрикнув він з виразом задоволення.

«Отже, як нам добути крові патентованого патріота?» — спитався я тоді розважливо.

Це питання трохи не коштувало мені життя. Мій приятель, звичайно все байдужний і спокійний, відразу змінився. Його очі горіли хижим вогнем, права рука простяглася до ланцети, а лівою він туго вхопив мене за ковнір. Я зрозумів, що тільки повна присутність духу ще може мене врятувати, і я промовив якмога байдужніше (хоч зуби цокотіли): «Яка шкода, що я не патентований українофіл, а звичайний собі українець. Я б охоче вмер на користь науки, але тобі, мій голубе, обов’язково треба патентованого». Ця думка оперезала його свідомість, і він безвладно, видимо з жалем, опустив руку з ланцетою і пустив мій ковнір. Я був урятований і швидче посунувся далі від Тарадієнка. Тоді хрипким голосом він промовив: «А де я візьму такого? Чуєш? Де?»

«Хіба мало їх тут? Згадай лишень скільки?..»

«Стареча! — заскреготів він зубами. — У їх вже катма й крові, не то бактерій!»

«Мій друже! — мовив я, зовсім отямившись від ляку. — Я уважав тебе розумнішим, коли так вільно висловитись. То в кого мусять бути найліпші, найхарактерніші бактерії, як не в патентованих українофілів? У їх вони, певне, одгодовані, випещені, здоровезні, гладкі!»

«Або що!» — кинув він, вагаючись.

«Авжеж! Запевняю тебе!»

Видимо було, що він віддався течії своїх думок.

«Ти правий, — сказав він нарешті, — але як нам добути крові патентованого патріота? Ти знаєш, — додав він тихше, — я трохи не зарізав тебе зопалу». Я мимоволі знов зацокотів зубами, але знайшов у себе досить сили, щоб вимовити: «Невже? А я й не завважав!» І, удавши з себе байдужно-веселого, додав: «Що міг би ти знайти в мене крім якоїсь пари, та й то миршавих, мікробів бунтівництва? І як тобі могло впасти на думку, що ти знайдеш у мені бактерії патентованого українофільства? Адже я, здається, раз у раз і всюди розмовляю по-українськи. А ніби щирий українофіл спуститься до того, а навіть чи й зуміє зв’язати двоє слів по-українськи! Це ж перша над-вірня ознака! Потім: хіба я виспівував коли-небудь стару пісню про народні святощі та предківські звичаї? А хіба я стояв за потребу московської мови по школах на Вкраїні? Або я підпирав правительство, нібито наздогад буряків?.. Отже, мій голубе, гаразд ти вклепавсь!» Він почував себе ніяково і каявся. «Але що ж робить? — спитав нарешті. — Що робити? Де взяти крові патентованого українофіла? Я мушу добути і добуду!»

В того чоловіка слово не різнилось із ділом! Бачачи його непереможну рішучість, я присунувся до нього ближче і почав так казати: «Німецькі лікарі кажуть, що вбивство для цілей науки не є злочинство... Але треба справу обміркувати. Тра’ заподіяти комусь смерть потай, щоб тебе не завдано на Сибір, бо то б була кепська справа. Через те треба вжити отрути. Слухай! Дай трутизни своєму тестеві! На користь України він умре охоче або мусить умерти охоче! Він безперечно патентований українофіл, тобі його зручно буде отруїти, живучи з ним в одній господі. Ніхто нічого не знатиме, і тобі вільно буде робити свої досліди». Мабуть, моя ідея з різних поглядів припала йому до вподоби, бо він зразу спитав, котра трутизна найліпша, на мою думку?

Ми спинилися на curare. Принаймні, вже рятунку не буде і тяжко вгадати, відки смерть постигла. Ми стали обмірковувати подробиці цілої справи. Коли це враз твар йому зблідла і він вхопив мене туго за руку: «Але ж чуєш! Бактерії подохнуть разом із ним!» Я скам’янів: це була страшна перешкода. Що діяти? Боже! Поможи нам добути живих бактерій, хоч би довелося втратити життя всіх патріотів! Нахтни нас, як найліпше те зробити. Змилуйся над нашим бідолашним народом, що наймитом тиняється без ради й пуття на сім світі. «Мені потрібна жива кров, а не мертва!» — шепотів Тарадієнко безкровними устами. Розпука літала над ними, розпанахавши свої широкі чорні крила... Трохи згодом він мовив, наче сам до себе: «Але й убивши, а не отруївши, я б не добув живої крові, бо в патентованих “ щирих” її нема. Замість крові сама сукровиця, як завважив іще Шевченко, або цвіла, змертвіла кров»... Тарадієнко сопів і, значить, міркував.

Коли це зразу він ухопив мене міцно за руку, стис, що аж я скрикнув, очі йому дико заблисли, він тремтів і, здавалось, що був у нестямі. «Маю, маю!» — гукнув він. «Маю, маю! — повторив. — Чуєш ти, нездаро! Я їх маю нині!» Кривлячись з болю, я дивився на нього з цікавістю. «Мені зовсім не потрібна кров, щоб знайти бактерії! Зовсім! Твоя апріористична метода завела тебе на фальшиву стежку. Твоє міркування, ніби бактерії “щирого українофільства” мусять бути в крові, цілком позбавлене логіки. У чому, власне, спитаю тебе, виявляється “щире українофільство?” В ділах чи словах? Адже в словах!.. Адже язиком, та й то в замкненій хаті, дбають вони про інтереси нації. Адже ціль їх життя — балачка при чарці горілки, обов’язково при чарці горілки... Отже, я чую інстинктом, що бактерії тра’ шукати не в крові, а в... слині “щирих”. Що? Може не так?!» І він глянув на мене зневажливо.

Милий Боже! Але ж він був правий! Як міг я так помилитись? Як міг я хоч на хвилину припустити, що бактерії українофільства плодяться в крові «щирих». Та ж єдине місце, де вони можуть плодитись, є слина... І знов почув я до Тарадієнка те глибоке поважання, що було захиталося під час іспитів. Тим часом він казав до мене так: «Твоєю безглуздою гіпотезою про кров ти трохи не запроторив мене на Сибір! Але мені не треба нікого вбивати. Досить буде, щоб я забалакав із тестем про українські справи, себто похвалив кого з тестевих приятелів та компатріотів. Тесть мій, крім себе, нікого не уважає гідним похвали, через те він зразу розпалиться, почне лютувати, пінити... Тоді я попрохаю його плюнути в черепок і матиму безліч бактерій... Ти розумієш, я винайду такий пристрій до міряння їх здатності життя і я напишу цілу студію, яка збезсмертить моє ім’я?..»

«І ти маєш право бути безсмертним», — гукнув я з ентузіазмом, стискаючи йому руки.

Ми умовились, що через два дні я прийду до нього, щоб побачити, чи