Володимир Нефф - Королеви не мають ніг

Петр силкувався зберегти спокій.

– Які ж це події готуються? – запитав він.

– Оскільки загинули всі представники правлячої династії по чоловічій лінії, – відповів Інтрансідженте, – то Страмба перестане бути герцогством і перейде безпосередньо під владу курії. Цього могло б і не статися, коли б ви розуміли, які межі ваших повноважень. Через те визнайте свої помилки і забирайтеся геть, поки не пізно. Ну? Я чекаю вашої відповіді, я чекаю вашого рішення.

– Нічого ви не чекаєте, бо моя відповідь і моє рішення відомі вам наперед, – сказав Петр. – Мені смішно навіть подумати, що я маю схилити голову й відмовитись від усього, чого досяг з такими труднощами й ціною такої самопожертви, тільки через те, що пріор тутешнього монастиря порадив мені забиратися геть. Нізащо в світі, синьйоре пріоре. Нічого подібного я не зроблю. Я не відступлюся й не відмовлюся від мети, яку поставив перед собою. Я залишуся на троні й зроблю Страмбу щасливим і взірцевим пристанищем розуму та справедливості, навіть коли б десять таких мракобісів, як ви, і десять голів Суду чи сто десять членів Великої ради стали мені на дорозі; заради цього я ладен пожертвувати всім, у тому числі й власним життям. Не мине й року, як у Страмбі не залишиться бідних, але в Страмбі не буде й багатих, не буде станових привілеїв, і ніхто, навіть сам папа, мені в цьому не завадить. Я надто добре знаю, що діється у Його святості, аби його боятися. Тільки не подумайте, що Джованні Гамбаріні боявся папи і його прокляття – він боявся мене і мав слушність. Ви наважуєтесь стверджувати, що правителя з мене не вийшло? Так, те саме сказала б людина, не обізнана з хліборобством, якби вона спостерігала за діями нового господаря, котрий щойно прийняв занедбаний маєток. Цей новий господар перевернув би догори дном і знищив би все, що вважав би там непотрібним і прогнилим; а той, хто нічого в цьому не тямить, побачивши таке пустошення, безперечно, заявив би, що той діє, як божевілець. Але я зовсім не божевілець, синьйоре пріоре, і своє дотеперішнє правління не вважаю неуспішним, а тому моя відповідь на ваш зухвалий виклик рішуча й тверда: ні і ще раз ні, добровільно – ніколи!

– Тоді мені дуже жаль, але ви хотіли цього самі, – сказав Інтрансідженте й ляснув пальцями.

Ізотта тієї ж миті засунула собі в рот носову хустинку й заплющила очі. Почувши, що позаду клацнула клямка, Петр обернувся й побачив ката в червоному, без каптура, який квапливо входив у двері; і це було останнє, що в цю хвилину йому судилося побачити, бо пріор Інтрансідженте рухом, напрочуд спритним і точним, накинув йому на голову чорне покривало, яке добув із широкого рукава своєї білої сутани. У повітрі щось просвистіло, і на Петровій шиї довкола нашийника, захованого під коміром, обвилася тонка мотузка з олов’яною кулею на кінці. Кат, міцно затягуючи мотузку правою рукою, мовби приборкуючи дикого жеребця, підійшов ззаду впритул до Петра, збираючись лівою зламати йому в’язи, але Петр, якому зашморг не завдав ніякої шкоди, пригадавши один із численних уроків, який йому під час бійок дав незабутній Франта, син потіпахи Ажзавтрадодому, різко присів, обхопив зімкненими за спиною руками катову потилицю й перекинув його, наче лантух, через своє праве плече, так що кат, глухо кевкнувши, гепнувся йому до ніг.

Неспроможний у цьому поспіху скинути покривало, яке прилипло до його коміра під затягненим зашморгом, Петр вихопив шпагу й осліп зробив лютий випад у тому напрямку, де, за його розрахунками міг стояти Інтрансідженте; і справді – він відчув, що його шпага пронизує чиєсь живе тіло. До багатоголосого зойку, який пролунав тієї ж миті, долучився й крик ката, який підводився з підлоги. А коли Петрові нарешті вдалося звільнитися від мотузки й покривала, він теж закричав від жаху, бо виявилося, що його шпага пронизала не одне, а двоє тіл – груди Інтрансідженте й горло Ізотти, яка зі страху заховалася за спиною в пріора. Інтрансідженте, вражений у серце, звалився мертвий, а Ізотта, стоячи навколішках, кашляючи й хриплячи, намагалася обома долонями втамувати кров, яка цівкою била з рани.

– Вбивцю! – закричала герцогиня-вдова й з усього розмаху вдарила ножицями Петра в груди, але крихкий інструмент, наразившись на його панцер, зламався. – Він диявол! Він диявол! – заверещала вона, мабуть, збожеволівши, і, розпачливо ридаючи, упала на тіло своєї дочки, яку щойно покинули останні сили, і вона осіла у калюжу власної крові.

– Так тобі й треба, паскудо, – кинула Bianca matta, яка впродовж усієї цієї сцени лускала горішки, виймаючи їх із паперового мішечка. Було неясно, чи ця лайка стосується конаючої принцеси, чи вбитої горем герцогині-матері.

Кат, так і не випроставшись на весь зріст, притьмом кинувся до Петра, щоб обхопити його коліна й повалити на підлогу, але Петр звільнився від нього, зацідивши носаком у підборіддя; коли ж він розчахнув двері, четверо переляканих слуг, які, припавши до них, підслухували по той бік, убігли до кімнати.

– Геть! Геть з дороги! – закричав Петр, вимахуючи закривавленою шпагою. Пробігши порожнім коридором до головної зали для аудієнцій, він вискочив на балкон.

Ми вже зазначали і в належному місці звернули увагу на те, що хоч герцогський палац і був збудований вельми міцно з величезних плит, виламаних із давньоримських руїн, його могутні мури не здатні були завадити проникненню новин, щоправда, часто спотворених і перебреханих, про все те цікаве й важливе, що в ньому діялося, до вух страмбанців. Отож і зараз звістка про те, що в палаці готується або, можливо, вже відбувається щось жахливе, страхітливий фінал перуджанської трагедії, яку завинив злочинний заброда, котрий посів герцогський трон, привабила на piazza Monumentale юрби народу; а коли на балконі з’явився сам злочинний герцог-заброда, юрбою тієї ж миті пробіг хвилеподібний рух – усі враз відступили кроків на два, ніби на них зненацька налетів порив різкого вітру.

– Народе страмбський! Громадяни Страмби! – вигукнув Петр якомога гучніше й виразніше. – Я хочу повідомити вам радісну