Роберт Хайнлайн - Чужинець на чужій землі

співчуття та страху, і не абстрактних, а напрочуд людських. Те, що роблять сучасні митці з власним стилем, — щось на кшталт псевдоінтелектуальної мастурбації... Тоді як творче мистецтво більше схоже на статевий акт, у якому митець має зваблювати, кожного разу емоційно відплачувати своїй публіці. Ті, хто цього зробити не захоче, а, можливо, й не зможе, звичайно ж, втратять свою публіку. Якби вони не зверталися за безкінечними субсидіями, то вже давно померли б з голоду — чи були б змушені піти на роботу. Тому що звичайному хлопцеві не будуть добровільно платити за «мистецтво», яке нікого не зачепить, а якщо й плататимуть, ці гроші все одно з нього витрясуть — разом з податками, наприклад.

— Знаєш, Джубале, я давно хотів дізнатися, чому мені завжди було начхати на живопис чи скульптуру, але думав, що мені чогось не вистачає — ну, як відчуття кольорів сліпому.

— Потрібно навчитися дивитися на мистецтво, — так само, як та маєш знати французьку, щоб прочитати історію, надруковану цією мовою. Проте, узагальнюючи, слід сказати, що це митець повинен використовувати мову, яку можна зрозуміти, — а не ховатися за якимось особистим кодом, як Семюел Піпс[71] у своєму щоденнику. Більшість таких жартівників навіть не хочуть використовувати мову, яку ти і я знаємо — чи здатні вивчити... Вони б радше самовдоволено глузували з нас — тому що в нас «не вийшло» побачити, що ними керувало. Якщо насправді ними взагалі щось керувало: таємничість — звична втіха для невміння та незнання. Бене, чи назвав би ти мене митцем?

— Що? Ну, я ніколи про це не думав. Ти пишеш досить гарну критику.

— Дякую. «Митець» — це те слово, якого я уникаю з тих же причин, чому ненавиджу, коли мене називають «доктором». Проте я є митець — хоча й невидатний. Очевидно, що більшість моїх історій можна прочитати лише раз... І жодного разу — для зайнятих людей, які вже приблизно уявляють, що я маю сказати. Але я — відвертий митець, тому що пишу зі свідомим наміром дістатися до покупця. Дістатися та вплинути на нього — якщо це можливо — за допомогою співчуття та страху... А якщо ні, то хоча б відволікти його від нудної роботи сміхом чи незвичайною ідеєю. Проте я ніколи не намагаюся сховати це від нього в особистій мові, — так само як і не чекаю схвалення від інших письменників за «техніку» чи іншу маячню. Я хочу, щоб покупець мене хвалив готівкою — тому що я дістався до нього, і нічого іншого мені не потрібно. Підтримка мистецтва — лайно! Митець, якого підтримує держава — це невміла хвойда! Але не зважай — ти натрапив на одну з моїх слабкостей. Дозволь мені наповнити твій келих і розкажи, що тебе турбує.

— О, Джубале, я нещасливий.

— Хіба це новина?

— Ні. Але у мене є цілий набір свіжих неприємностей, — Бен гмикнув. — Гадаю, що мені не слід було сюди приходити. Не варто обтяжувати тебе ними. Не впевнений, що взагалі можу про це говорити.

— Добре. Проте поки ти тут, можеш послухати про мої проблеми.

— У тебе є проблеми? Джубале, я завжди думав, що ти — один з тих людей, хто може всіх обіграти шістьма способами, починаючи від нуля.

— Якось згодом мені треба буде розповісти тобі про своє подружнє життя... Але — так, зараз у мене неприємності. Деякі з них очевидні. Дюк звільнився — ти знаєш про це чи ні?

— Так, знаю.

— Ларрі — чудовий садівник, але половина пристроїв, що підтримують цю хижу, скоро розваляться на шматки. І я не знаю, як зможу знайти заміну Дюку. Хороших механіків широкого профілю дуже мало... А таких, які змогли б влитися у цю сім'ю, стати членом родини в усіх розуміннях, — взагалі не існує. Я обійшов усіх майстрів у цьому місті; кожен візит — це хвилювання; всі вони — злодії в серці своїм, а більшість з них не вміють користуватися викруткою так, щоб не порізатися. Чого я теж не вмію. Тож мені треба наймана допомога. Або, Боже борони, доведеться переїхати назад у місто.

— Моє серце болить за тебе, Джубале.

— Не треба сарказму — це лише початок. Механіки та садівники потрібні, але гостро необхідні найперше секретарки. Двоє з моїх — вагітні, а одна ще й виходить заміж.

Кекстон здавався дуже здивованим.

Джубал почав бурчати:

— О, я не розказую тобі казочки після школи; вони такі задоволені собою, що все це не є таємницею. Без сумніву, вони на мене образилися, тому що я повів тебе нагору, не давши їм часу похвалитися. Тож будь джентльменом і вдай здивування, коли вони тобі про це розкажуть.

— Гм... А котра з них виходить заміж?

— Хіба це не очевидно? Щасливець — той улесливий біженець з піщаної бурі, наш почесний водний брат Стінкі Махмуд. Я рішуче сказав йому, що вони мають жити тут, поки перебуватимуть у цій країні. Покидьок просто засміявся і сказав — а як же іще, вказавши на те, що я запросив його жити тут вже дуже давно, — Джубал фиркнув. — Хіба було б так погано, якби він просто це зробив? Я міг би навіть знайти їй якусь роботу. Можливо.

— Напевно, так і було б. Вона любить працювати. А інші дві — вагітні?

— Абсолютно точно. Я освіжив свої знання в акушерській справі, тому що вони обоє збираються народжувати вдома. А як же це завадить моїм звичкам у роботі! Це гірше, ніж кошенята. Проте чому ти припускаєш, що жодна з тих двох з розпухлим животиком не є нареченою?

— О... Гадаю, що це тому, що я вважаю Стінкі більш традиційним, щоб... Чи, можливо, завбачливішим.

— Стінкі не давали б права голосу. Бене, у вісімдесятих чи дев'яностих роках я мав з цим справу, намагаючись обійти ницість їхніх звивистих маленьких мізків. Але єдине, що я точно дізнався про жінок, — так це те, що коли дівчина збирається, то вона збирається. Все, що може зробити чоловік — так це прийняти неминуче.

Бен із сумом думав про ті часи, коли йому доводилося вертітися, як білка в колесі, — та інші часи, коли він був недостатньо швидким.

— Так, ти маєш рацію. Що ж, котра з них одружується, чи вагітна, чи що там іще? Міріам? Анна?

— Зачекай, я