Роберт Хайнлайн - Чужинець на чужій землі

— Джубале, я не думав, що ти християнин.

— Хіба це стосується справи? Хіба це робить мене сліпим і глухим до основних людських почуттів? Я говорив про те, що вбого поштукатурене розп'яття чи найдешевші картонні різдвяні ясла можуть бути задовільним символом, щоб пробудити в людському серці такі сильні почуття, що багато хто за них помре, а ще більше заради них — житиме. Тож майстерність та художня розсудливість у створенні символу, який мусить впливати на людей, надзвичайно недоречні. Зараз ми маємо інший емоційний символ, що впливає завдяки витонченій майстерності, — але ми ще не підпали під його вплив. Бене, впродовж майже трьох тисяч років, — чи навіть більше, — архітектори створювали будівлі з колонами у формі жіночого тіла. Це стало таким звичним, що вони робили це так само буденно, як наступає на мураху маленький хлопчик. Після усіх тих століть це привернуло увагу Родена, і він побачив, що ця концепція надто груба для дівчини. Проте він не просто сказав: «Погляньте, ви, дурні — якщо ви маєте будувати саме так, зробіть колони у вигляді сильних чоловічих тіл». Ні: він показав їм... І узагальнив символ. Тут ось нещасна маленька каріатида, яка намагалася... І їй не вдалося — тому вона впала під вагою. Вона гарна Дівчина, — поглянь на її обличчя. Серйозна, засмучена через свою невдачу... І все ще намагається підняти свій тягар — після того як скрутилася під його вагою.

Але вона — дещо більше, ніж гарне мистецтво, яке виступає противагою мистецтву дуже поганому; вона — символ кожної жінки, яка коли-небудь намагалася підійняти заважкий для себе тягар. Гадаю, що таких — більшість серед жіночого населення на цій планеті, як серед живих, так і серед мертвих. Проте це не лише жінки: у цього символу немає статі. Це означає кожного чоловіка та кожну жінку, які прожили усе життя у смиренній стійкості духу, чию хоробрість навіть не помічали, поки вони не впали під вагою своїх тягарів. Це відвага, Бене, — і перемога.

— «Перемога»?

— Немає нічого вищого, ніж перемога у поразці. Вона не здалася, Бене: вона все ще намагається підняти той камінь — після того як він її розчавив. Вона — батько, який опускається до монотонної офісної роботи, поки рак болісно пожирає його зсередини, щоб принести додому ще одну зарплатню для дітей. Вона — дванадцятирічна дівчинка, яка намагається стати матір'ю для своїх молодших братів і сестер, тому що мама відлетіла на Небеса. Вона — оператор на щиті керування, що застрягла на роботі, поки дим душить її, а вогонь відрізує шлях до виходу. Вона — всі ті неоспівані герої, що не змогли перемогти, проте так ніколи і не поступились. Ходімо. Просто привітайся з нею, коли проходитимеш поруч, — і ходімо далі: ти побачиш мою Маленьку Русалоньку.

Бен послухався і вчинив так, як сказав Джубал, — і, якщо Джубала це і здивувало, то він нічого не сказав.

— Тепер ось ця, — промовив він, — це єдина, яку мені подарував не Майк. Проте немає потреби говорити йому, чому вона у мене... Окрім очевидного факту, що це одна з найчарівніших композицій із коли-небудь задуманих та з гордістю виконаних оком та рукою людини.

— Вона така нормальна. Ось цю мені не потрібно пояснювати — це ж очевидно, що вона гарненька.

— Так. І це її виправдовує — так само як кошенят і метеликів. Та у ній закладено щось значно більше... І вона нагадує мені Майка. Вона не зовсім русалка (бачиш?), — але і не зовсім людина. Вона сидить на землі, яку обрала для того, щоб залишитися... І вона вічно пильно вдивляється в море, бо сумує за домом, — назавжди самотня, позбавлена того, що залишила у минулому. Ти знаєш її історію?

— Ганс Крістіан Андерсен.

— Так. Вона сидить біля затоки Кобенхавн — Копенгаген був його рідним містом. І вона — кожен, хто коли-небудь робив важкий вибір. Вона не шкодує про свій — проте повинна за нього розплачуватися; адже за кожен вибір потрібно платити. Її ціна — не тільки вічна туга за домом. Вона ніколи не стане людиною остаточно: коли вона користується своїми, такими коштовними, ногами, з кожним кроком вона наче ступає вістрям ножа. Бене, думаю, що Майк мусить вічно ходити по ножах, — проте не варто говорити йому, що я так сказав. Не думаю, що він знає цю історію... Чи, щонайменше, не думаю, що йому відомо, що я пов'язую його з нею.

— Я йому не скажу, — Бен глянув на копію скульптури. — Я б радше просто дивився на неї — і не думав про ножі.

— Вона — маленька крихітка, чи не так? Хотів би вмовити її лягти з тобою в ліжко? Вона, напевно, була б жвавою, як тюлень, і такою ж вертлявою.

— Оце тобі! Та ти порочний стариган, Джубале.

— Щороку стаю дедалі порочнішим... Не будемо дивитися на інші; три скульптури за годину — цього більш ніж достатньо. Зазвичай я дозволяю собі дивитися лише на одну за день.

— Згода. Таке відчуття, наче я хильнув три чарки на порожній шлунок. Джубале, чому такого немає там, де кожен може це побачити?

— Тому що світ втратив смак, а сучасне мистецтво завжди відображає дух часу. Основну частину своєї роботи Роден створив наприкінці XIX століття, а Ганс Крістіан Андерсен випередив його лише на кілька років. Роден помер на початку XX століття, до того часу, як світ почав скидати заборони... А разом з ними — і мистецтво.

Послідовники Родена помітили, які неймовірні речі він робив зі світлом та тінню, а також об'ємом композицій. Бачиш ти це чи ні, але вони надзвичайно інтенсивно копіювали їх. О, як же вони їх копіювали і поширювали його роботи! Але їм не вдалося побачити, що кожна велика робота майстра розповідає історію і таким чином відкриває людське серце. Замість цього вони заплутатися у «задумі» і почали зневажати будь-яку картину чи скульптуру, яка мала історію. Вони з погордою іменували такі твори «літературними» — і з часом всі дійшли до абстракцій, не опускаючись до того, щоб писати чи висікати будь-що, що було б схоже на людське слово.

Джубал знизав плечима:

— Абстрактний дизайн гарний — для шпалер чи лінолеуму. Але мистецтво — це процес пробудження