Олександра Бракен - Темні уми

— Хапай його за ноги, Рубі.

— Не рухайте його, — сказав чоловік зі 104-го. — Вам не можна його рухати!

За нами знову з’явився Джеків батько, але чоловік з телефоном штовхнув його у кімнату і різко зачинив за ним двері.

— Бери його, — сказав Лаям, запихаючи пістолета за пояс джинсів.

Я схопила Чабса руками під пахви, несучи його так само, як він ніс мене в таборі. Один із чоловіків ступив уперед — може, щоби завадити нам, а може, щоби допомогти.

— Не чіпай його! — закричала я.

Вони позадкували, але недалеко.

Чабс затискав руками рану, незмигно дивлячись широко розплющеними очима. Лаям схопив його за ноги, і ми разом понесли його. Чоловік навздогін гукнув нам, що через три хвилини приїде «швидка». «Швидка», а з нею і ССПівці. Солдати не врятують йому життя, не врятують. Вони радше охоче спостерігатимуть, як малий виродок здихатиме.

— Не віддавайте мене їм, — вичавив із себе Чабс. — Тримайте мені ноги нижче грудей. Лі, не підіймай їх так високо, з ранами в груди так не можна, це утруднює дихання…

Не це бурмотіння пронизало моє серце шипами страху, а невпинне пульсування крові, що просочувлася з-під Чабсових рук. Він тремтів, але не плакав.

— Не дозволяйте їм мене забрати…

Я першою залізла на заднє сидіння і втягнула за собою Чабса. Спереду моя сорочка просоталась його кров’ю, обпікаючи мені шкіру.

— Тримайте… тисніть, — сказав до мене Чабс. — Сильніше… Рубі, сильніше. Я спробую… втримати все всередині своїми…

Мабуть, здібностями. Кров справді почала текти повільніше, коли він знову поклав на рану руку. Але наскільки його вистачить? Я поклала свої руки на його, тремтячи так сильно, що, мабуть, більше шкодила, ніж допомагала.

— Добре, — промовляла я. — Боже, тільки не заплющуй очей, розмовляй зі мною, не припиняй зі мною говорити, скажи, що мені робити!

Машина завищала, повертаючи з парковки. Лаям щосили газував, постукуючи долонями по керму.

— Чорт, чорт, чорт!

— Відвезіть мене додому, — благав Чабс. — Рубі, змусь його відвезти мене додому.

— Ти їдеш… з тобою все буде добре, — втішала я його, нахилившись так, щоби він міг зазирати мені у вічі.

— Мій тато…

— Ні… Лі, лікарня! — Я вже не розмовляла реченнями, як і Чабс уже не розмовляв. З нього вихопився звук, так ніби він давився власним язиком.

Коли я побачила проблиски, вони були омиті такими самими червоними барвами, як і його кров. Чоловік сидить у високому кріслі і читає. Вродлива жінка, котра нахилилась над кухонним столом. Вишитий хрестиком візерунок, емблема медиків. Чорна пляма навколо баченого мною почала стискатися. Хтось ухопив ніж і встромив його просто у мій мозок.

— Александрія за півгодини, — прокричав Лаям, повертаючи голову через плече. — Я не повезу вас туди!

— Фейрфокська лікарня, — прохрипів Чабс. — Тато… скажіть, щоби скинули на пейджер татові…

— Де це? — допитувався Лаям.

Глянув на мене, але я теж гадки не мала. Мені спало на думку, що ми кружлятимемо так довго, поки Чабс не помре. Стече кров’ю просто тут, просто зараз, на моїх руках. Після всього.

Лаям розвернув машину так різко, що мені довелось добре вхопитися, щоби ми з Чабсом не попадали з сидіння. Я зціпила зуби, щоби знову не закричати.

— Розмовляй з ним, розмовляй! — говорив Лаям. — Чабсе… Чарлзе!

Гадки не маю, де і коли він загубив окуляри. Його очі почервоніли, і він незмигно дивився на мене. Я намагалась не відводити свого погляду якомога довше, а Чабс тим часом щосили пробував впхнути щось мені в долоню. Він здійняв руку, що до цього покоїлася на його животі.

Джеків лист. Просотаний по краях липкою кров’ю, але розкритий. Він чекав, коли ми його прочитаємо.

Почерк був дрібний і нерозбірливий. Букви були трохи розмиті, що і не дивно, якщо врахувати, скільки часу цей лист пробув з нами в озері; деякі букви взагалі зникли.

Любий тату!

Коли ти послав мене до школи того ранку, я гадав, що ти любиш мене. Але зараз я бачу тебе таким, яким ти є. Ти назвав мене монстром і виродком. Але це ти мене виховав.

— Скажи, щоби прочитав… — Чабс облизав губи. Мені довелось нахилитися нижче, щоби розчути його, бо заважав вітер знадвору. — Хай Лі прочитає мій лист. Я написав його… для нього.

— Чарлзе, — промовила я.

— Пообіцяй…

Що б там не застрягло в моєму горлі, але говорити я не могла. Я кивнула. Потік кривавих бульбашок, уже швидший, ніж раніше, омив наші руки.

— Що таке? — кричав Лаям. — Чабсе, де лікарня? Ти мусиш сказати мені, де лікарня!

Машина почала