Олександра Бракен - Темні уми

шосе, то зустріли аж дві машини, а якщо знову з’їдемо, то нам знадобиться вдвічі більше часу, щоби дістатися до Аннендейла. Хай там як, але вони шукатимуть Бетті, а не цю автівку.

Ми з Лаямом водночас глянули на нього.

— Повтори, що у повідомленні написала твоя мама.

— Вона сказала замовити столик у тітчиному ресторані та чекати їх на кухні, — промовив Чабс. — Я замовляв з Іст-Рівер, тож ми повинні зустрітися сьогодні увечері. Напевно, тітка навіть нагодує нас.

— Тоді ми спочатку підкинемо тебе, — сказав Лаям.

— Ні, — заперечив Чабс. — Я хочу доставити Джекового листа.

— Чабсе…

— Ніяких Чабсів, — гаркнув він. — Я багато чим завдячую Джекові. Я хочу привезти той лист.

Джеків батько проживав у мотелі «Дейз Інн», далеко від кварталів із привільно розсипаними аннендейлівськими будиночками. На думку Лаяма, його перебудували під тимчасовий житловий комплекс для тих, хто відбудовує Вашинґтон, але ми не мали змоги підтвердити його теорію, допоки старий, хисткий автобус не зупинився на заправці поруч із нашою автівкою і не висадив дюжину вкритих пилом чоловіків, що тримали в руках неонові жилетки та каски.

— Кімната сто три, — сказав Лаям, перехиляючись через кермо, відтак примружив здорове око. — Чоловік у червоній сорочці. Так, це він. Джек був дуже на нього подібний.

Чоловік був опецькуватий, широконосий, а його вуса вже почали сивіти.

Просунувши поміж нами руку, Чабс вирвав у мене зібганий лист.

— Не поспішай, Турбо, — мовив Лаям, замикаючи замки в машині. — Ми навіть не перевірили, чи за ним не стежать.

— Ми вже тут майже годину, хіба ти когось помітив? Решта автівок на парковці порожні. Ми нікуди не виходили, як ти просив, проблема вирішена.

Він вручну відімкнув замок. Хвильку Лаям не зводив з нього очей, але потім подобрішав.

— Добре. Але пильнуй, гаразд?

Ми спостерігали, як Чабс, роззираючись, перебігав через парковку. Пересвідчився, що за номером 103 ніхто не спостерігає. Потім зиркнув через плече, мовляв: «Я ж тобі казав».

— Добре, — промовив Лаям. — Просто чудово.

Я потягнулася рукою, щоби потерти йому плече.

— А знаєш, ти сумуватимеш за ним.

— За цим божевільним, так? — промовив він, весело сміючись. — І що я робитиму без його повчань на тему безпечного відкривання консерв?

Лаям зачекав, допоки Чабс не здійняв руку та не постукав у двері, а тоді, розстібнувши пасок безпеки, легенько мене поцілував.

— А це нащо? — спитала я, сміючись.

— Щоби повернути твої думки у правильне русло, — сказав він. — Коли доправимо його додому, треба буде поміркувати, як знайти Зу та решту дітей, перше ніж їх знайдуть ССПівці.

— А якщо?..

Двері номеру 103, поскрипуючи, відчинились, і звідти вигулькнуло обличчя пана Філдса, стомлене та підозріливе. Чабс здійняв зібганий лист і простягнув його чоловікові. Мені хотілось, аби Чабс повернувся під таким кутом, щоби ми могли хоч приблизно зрозуміти, що він говорить. Обличчя чоловіка побуряковіло настільки густо, що злилося з його робочою сорочкою. Він щось прокричав, достатньо голосно, аби цікаві сусіди з найближчого номера відшторили вікна.

— Це погано, — сказав Лаям, розблоковуючи двері. — Я знав, що потрібно було, щоби він спочатку потренувався на мені.

Двері гримнули в Чабса перед носом, але вмить знову відчинились. Я побачила сріблястий відблиск, побачила, як Чабс, здійнявши руки, відступив на крок.

Постріл розітнув надвечір’я, і, перш ніж я встигла закричати, Чабс уже лежав на землі.

Ми побігли до дверей, кличучи його. Всі мешканці житлового комплексу повиходили з кімнат, здебільшого — чоловіки, але було і кілька жінок. Їхні обличчя видавалися потворними плямами.

Джеків батько здійняв до нас тремтячі руки, але Лаям, штовхнувши його у кімнату, рвучко замкнув двері. Коли я опускалась коло Чабса, мої коліна ковзнули по розбитому асфальті.

Його очі були розплющені, кліпаючи, він дивився просто на мене. Живий.

Він намагався щось мені сказати, але я не могла розчути через крики зі 103-го номера: «Бісові виродки! Забирайтеся звідси, чортові виродки!»

Просто з-під правого плеча Чабса юшила, беручись бульбашками, кров, розповзаючись по його сорочці сотнями струминок. Спочатку я нічого не могла вдіяти. Все здавалось нереальним. І те, як Лаям кинувся на чоловіка з рушницею у руках, націленою на 104-й і 105-й номери, теж було нереальним.

«Усе гаразд», — почулося ззаду. Лаям рвучко розвернувся, із скам’янілим виразом обличчя тримаючи пальця на гачку. Чоловік підняв руки, в одній із них був маленький телефон.

— Я просто зателефоную на 9-1-1, і все, ми допоможемо йому.

— Не дозволяй їм телефонувати, — видихнув Чабс. — Не дозволяй, щоби вони мене забрали. — Слова застрягали йому в горлі. — Мені треба додому.

Лаям зиркнув через плече.