Джон Ернст Стейнбек - Грона гніву

— Ми готові, місіс Вейнрайт,— покликала мати. Вона обернулася до Ружі й сказала: — Тобі слід залишитися.

Дочка стиснула щелепи.

— Я поїду,— сказала вона.— Ма, я повинна їхати.

— У тебе ж нема мішка для бавовни. Ти й не дотягнеш.

— А я у ваш складатиму.

— Я хтіла б, аби ти не їхала.

— Я поїду.

Мати зітхнула.

— Очей з тебе не спускатиму. Якби в нас був лікар.

Ружа Шаронська нервово пройшлася по вагону. Вона вбралася в легке пальто — і зняла його.

— Ковдру візьми,— сказала мати.— Як захочеш одпочить, будеш у теплі.

Вони почули, як за вагоном заревів мотор вантажівки.

— Ми всіх випередимо,— у захваті промовила мати.— Ну, ось ваші мішки. Руті, не забудь: я дала вам сорочки, аби ви в них збирали.

Вейнрайти і Джоуди полізли в темряві у вантажівку. Розвиднялось, але світало повільно і блідо.

— Повертай ліворуч,— сказала мати Елу.— Там висітиме об’ява — куди ми поїдемо.

Вони їхали по темній дорозі. За ними слідували машини, позаду в таборі чулось, як заводять мотори, і сім’ї влазили в автівки; машини дісталися шосе й повернули ліворуч.

На правому боці дороги до поштової скриньки був прив’язаний шматочок картону, і на ньому виднівся напис синім олівцем: «Потрібні збирачі бавовни». Ел повернув до воріт і проїхав у двір. Там уже було повно автомобілів. Край білої повітки загорівся електричний ліхтар, який освітив групу чоловіків і жінок, що стояли біля ваг, згорнувши мішки під пахвами. Деякі жінки перекинули мішки через плечі хрест-навхрест.

— А ми не так рано, як гадали,— зауважив Ел.

Він повів вантажівку до огорожі й припаркувався. Родини спустилися, щоб приєднатися до решти збирачів, застиглих в очікуванні; а машин прибувало дедалі більше, приїжджало з дороги та паркувалось, і дедалі більше сімей долучалося до очікувальної групи. Біля освітленої повітки нарешті власник почав перепис.

— Гоулі? — спитав він.— Г-о-у-л-і? Скільки?

— Четверо. Вілл...

— Вілл.

— Бентон...

— Бентон.

— Амелія...

— Амелія.

— Клер...

— Клер. Хто далі? Карпентер? Скільки?

— Шестеро.

Він записував їх до книги, лишаючи пробіл для ваги.

— Мішки маєте? У мене є кілька. Коштує долар.

А машини стадами в’їжджали у двір. Власник підтягнув підбитий вовною комір куртки і стривожено подивився на дорогу.

— Стільки людей — швидко двадцять акрів обберуть,— мовив він.

Діти залазили на великий бавовняний причіп, копирсалися пальцями ніг у дротяних бортах.

— Ану злазьте,— закричав хазяїн.— Ви ж мені дріт обірвете.

І діти повільно злазили, зніяковілі та мовчазні. Настало сіре світання.

— Доведеться робити знижку ваги через росу,— сказав власник.— Поставлю повну вагу, коли сонце визирне. Ну добре, виходьте, коли хочете. Уже досить світло, видно.

Люди швидко попрямували на бавовняне поле і зайняли свої місця на грядках. Збирачі поприв’язували мішки до поясів і поплескали руками, розігріваючи задубілі пальці, щоб зробити їх спритнішими. Світанок забарвив рожевим пагорби на сході, й широка лава рушила рядами. А з шосе безперервно повертали машини й паркувались у дворі, доки той не переповнився, і тоді автомобілі новоприбулих робили стоянки біля дороги. Вітер жваво повівав по полю.

— Не доберу, як ви про все дізналися,— сказав власник.— Просто система Бі-Бі-Сі — баба бабі сказала[44]. Двадцять акрів до полудня — і все. Як прізвище? Г’юм? Скільки?

Люди торували шлях через поле, а сильний та різкий західний вітер розвіював їхню одежу. Пальці збирачів так і літали, визбируючи коробочки, і мішки швидко наповнювалися та важчали.

Батько сказав сусідові справа:

— У наших краях такий вітер — завше на дощ. Здається, трохи морозяно як на дощ. А скі’ки ви вже тут?

Говорячи, батько не відривавсь од роботи. Сусід теж не піднімав голови.

— Я тут уже близько року.

— А ви не знаєте: чи буде дощ?

— А хтозна, вибачте. Ті, хто тут увесь вік прожив, і ті сказати не можуть. Треба врожай збирати — дощ падає. Ось як вони тут кажуть.

Батько швидко поглянув на західні пагорби. Над хребтом пливли великі сірі хмари, гнані нестримним вітром.

— Схоже, це дощові,— мовив він.

Його сусід кинув погляд скоса.

— Не можу сказати,— зронив він.

І всі, хто працював на рядах, подивилися вгору. А потім знову схилилися над своєю роботою, і руки знову літали по бавовні. Вони змагалися в збиранні, обганяючи час, аби зірвати якнайбільше; обганяли дощ, обганяли одне одного — лише для того, щоб назбирати якомога більше бавовни й заробити якомога більше грошей. Переходили на інший бік поля і прожогом кидались оббирати новий ряд. І тепер вітер дув їм у лице, і вони бачили великі сірі хмарини, що бігли небом, заступаючи сонце. І ще більше машин паркувалося на узбіччях, і прибувало дедалі більше нових збирачів, яких треба було внести в реєстр. Люди стрімко рухалися полем, зважували в кінці ряду свою частку бавовни, записували собі вагу і негайно бігли збирати до нового ряду.

На одинадцяту годину поле вже було обібране і всю роботу скінчено. Обтягнуті дротами причепи приєдналися до обтягнутих дротами вантажівок, і всі автівки виїхали на шосе та рушили до котон-джину. Бавовна розвіювалася крізь дротяну сітку, хмарки пуху розліталися по полю, і клапті чіплялися за бадилини бур’янів. Збирачі натруджено поплентались юрбою у двір і чекали там у черзі на платню.

— Г’юм Джеймс. Двадцять два центи. Ральф, тридцять центів. Джоуд Томас, дев’яносто центів. Вінфілд, п’ятнадцять центів.

Гроші були складені стовпчиками: срібло, нікелі та дрібнота. І кожен дивився у себе в книзі, яка йому належить платня.

— Вейнрайт Аґнес, тридцять чотири центи. Тобін, шістдесят три центи.

Поволі черга просувалася. Сім’ї безшумно повернулися до своїх машин. І повільно поїхали геть.

Джоуди й Вейнрайти чекали у вантажівці, коли мине затор. А доки вони чекали, упали перші краплі дощу. Ел висунув руку з віконця, щоб відчути їх. Ружа Шаронська сиділа в центрі, а мати — скраєчку. Ружині очі знову потьмяніли.

— Не тре’ було тобі їхати,— сказала мати.— Ти ж набрала лише десять-п’ятнадцять фунтів.

Ружа Шаронська глянула на свій величезний випнутий живіт і нічого не відповіла. Раптом вона здригнулась і високо скинула голову. Мати уважно спостерігала за нею, дістала й розгладила мішок для бавовни, обгорнула Ружі Шаронській плечі та притягла дочку ближче до себе.

Нарешті на дорозі проясніло. Ел завів мотор і поїхав на шосе. Небо вичавлювало невеличкі