Джон Ернст Стейнбек - Грона гніву

поодинокі краплини дощу, які хлюпали на дорогу, і коли вантажівка рушила вперед, краплі подрібнішали й почастішали. Дощ застукав по кабіні вантажівки так гучно, що заглушував старий зношений двигун. Вейнрайти і Джоуди, які сиділи в кузові, накрилися з головою бавовняними лантухами.

Під маминою рукою Ружа Шаронська несамовито затремтіла, і мати закричала:

— Швидше, Еле. Ружа Шаронська захолола. Їй тре’ ноги парити в гарячій воді.

Ел прискорив гудіння мотору, і коли заїхав у табір, то зупинився біля червоних вагонів.

— Еле,— наказувала мати,— ти, і Джон, і татко — підіть у верболіз, назбирайте усьо’о хмизу — скі’ки зможете. Нам тре’ зігрітися.

— Сподіваюся, крівля не тече.

— Ні, не думаю. У нас буде файно, сухо, але нам тре’ паливо. Тре’ в теплі триматися. Візьміть Руті з Вінфілдом. Вони поможуть гілки шукати. Нашій Ружі недобре.

Мати вийшла надвір, і Ружа Шаронська намагалася пройти за нею, але коліна в молодиці підігнулись, і вона важко опустилася на підніжку.

Товста місіс Вейнрайт помітила це.

— У чому справа? Їй пора?..

— Ні, навряд чи,— відповіла мати.— Змерзла просто. А мо’, застудилася. Чи не дасте мені руку?

Двоє жінок підтримували Ружу Шаронську. За кілька хвилин до неї повернулися сили, і вона змогла стати на ноги.

— Я в порядку, ма’,— сказала вона.— На хвильку запаморочилося.

Літні жінки тримали її за лікті.

— Ноги в гарячу воду,— авторитетно мовила мати.

Жінки допомогли Ружі подолати підніжку та зайти до вагона.

— Розітріть її, місіс Вейнрайт,— сказала мати,— а я зара піду розпалю.

Вона кинула до заслінки останні гілочки й розпалила вогонь. Злива періщила в дах вагона. Мати подивилася на це.

— Слава Богу, в нашому даху ні дірочки,— сказала вона.— А от намети протечуть, хоч які хороші. Поставте трохи води, місіс Вейнрайт.

Ружа Шаронська досі лежала на матраці. Вона дозволила зняти з себе туфлі та розтерти ноги. Над нею схилилася місіс Вейнрайт.

— Боляче тобі? — спитала вона.

— Ні. Просто недобре. Зле почуваюсь.

— У мене є знеболювальне і нюхальна сіль,— сказала місіс Вейнрайт.— Будь ласка, якщо треба, бери. Завжди будь ласка.

Молодиця тремтіла, як у пропасниці.

— Укрийте мене, ма’. Холодно мені.

Мати позносила всі ковдри й поскладала на дочку. Злива з шумом періщила в дах.

Уже повернулися збирачі хмизу, високо тримаючи гілки; з капелюхів і плащів стікала вода.

— Господи, ну й злива,— сказав батько.— За мить до рубця змок.

Мати промовила:

— Ліпше йдіть ще, принесіть більше. Згоряє вмить, а стемніє вже скоро.

Змокрілі Руті з Вінфілдом склали хмиз в оберемок. Вони зібралися знову піти.

— Лишайтеся,— сказала мати.— Ставайте ближче до вогню, швидше висохнете.

Надвечір’я посріблилося від дощу, на дорогах блищали калюжі. Минала година за годиною — і здавалося, що бавовняні кущі чорніють та зморщуються. Батько, Ел і дядько Джон повсякчас ходили до заростей і поверталися з оберемками гілля. Вони звалювали його на долівку, доки купа хмизу майже не досягла стелі, й нарешті перестали носити й підійшли до плити. З капелюхів стікали потоки води, заливаючи плечі. З плащів крапало, у черевиках хлюпотіло, коли чоловіки повернулися додому.

— Ну, а тепер роздягайтеся,— сказала мати.— У мене є для вас добра кава, хлопці. Перебирайтеся в сухе. Не стійте тут.

Вечоріло рано. У критих вагонах сім’ї тулилися разом, слухаючи, як злива періщить по дахах.

Розділ 29

а високі скелясті узгір’я й долини з океану рушили сірі хмари. Вітер дув безжально й нечутно, і свистів у гущавині, й ревів у лісах. Хмари тягнулися розривами, пасмами, стриміли на небі, як сірі шпилі; і вони злились і повисли низько на заході. І тоді вітер припинився та облишив бездонні й непроникні хмарини. Почався дощ — спочатку поривчастий, який падав, ущухав і знову падав; поступово він прискорився та почав спадати дрібними краплинами, безперервно, рівно стукочучи, і все затягло сірою пеленою, яка заступила світло, і не можна було розрізнити, чи день, чи вечір. І спочатку суха земля всмоктала вологу та почорніла. Два дні земля пила дощ, доки не наситилася. Потім з’явилися калюжі, а в низинах — озерця на полях. Каламутні озера більшали, а нескінченний дощ усе шмагав осяйну гладінь. Нарешті гори переситились, і схили пагорбів вихлюпували струмки назад, утворилися потоки і з ревінням потекли в каньйони у долинах. Дощ уперто бив землю. І струмки, і річки линули до берегів, підривали коріння верб та інших дерев, глибокі потоки згинали рокити, підтинали коріння й валили стовбури. Каламутна вода вирувала вздовж берегів і заливала їх, доки нарешті не загарбала поля, сади, ділянки, де росла бавовна. Поля перетворилися на озера, широкі та сірі, й дощ щосили бив по воді. Потім залило шосе, і машини рухалися повільно, женучи потоки вперед і лишаючи по собі пінявий мулистий слід. Земля шурхотіла під дощем, і потоки ревли, вбираючи в себе піняві струмки.

Коли впав перший дощ, мігранти тулились у своїх наметах — мовляв, це скоро скінчиться,— і питали себе: як довго литиме?

А коли утворилися калюжі, чоловіки вийшли під дощ з лопатами й побудували невеличкі греблі біля наметів. Дощ уперто бив по брезенту, доки не проник у намети і не залляв їх. А потім маленькі дамби змило, і вода ринула всередину, заливаючи потоками постелі та матраци. Люди сиділи в мокрому одязі. Вони ставили коробки, складали дошки на ящики. І потім день і ніч сиділи на тих дошках.

Біля наметів стояли старі автомобілі, й потоки залили та зіпсували дроти запалювання, залили та зіпсували карбюратори. Маленькі сірі намети стояли в озерах. І, нарешті, люди були змушені піти. Але машини не заводилися, тому що дроти намокли й відбулося коротке замикання; а коли мотори запрацювали, колеса загрузли в густому бруді. І люди кинулися навтіки, притискаючи до себе змокрілі ковдри. Усі йшли, розплескуючи воду, несучи на руках і дітей, і дуже старих людей. І халабуда, яка стояла на пагорбі, була переповнена людьми, тремтячими й розпачливими.

Потім деякі пішли до центрів надання допомоги, але мусили з жалем повернутися до своїх.

Діють правила — ви маєте тут пробути рік, доки зможете скористатися пільгами. Кажуть, місцевий уряд допоможе. Але не знають коли.

І поступово всіх охопив нелюдський жах.

У них не буде жодної роботи три місяці.

У халабудах люди сиділи, тісно притулившись одне до одного; і жах