Джон Ернст Стейнбек - Грона гніву

лягти хочуть?

Мати замислилася. Вона потерла одну лискучу руку об другу, переплівши пальці.

— Важко сказати,— промовила вона.— Усе, що ми робимо... здається мені, уперед спрямоване. Мені так здається. Навіть якщо хтось голодний... навіть якщо хтось заслаб, навіть якщо хтось загинув — але інші стійкішими стануть. Просто спробуйте жити днем, сьо’днішнім днем.

— Якби вона не померла тоді...— сказав дядько Джон.

— Ті’ки сьо’днішнім днем,— сказала мати.— Не переймайся.

— Наступного року вдома буде файно,— сказав батько.

Мати промовила:

— Послухайте!

На східцях почулися кроки, і з-за заслони вийшов Ел.

— Привіт,— сказав він.— Я гадав, ви вже спите.

— Еле,— мовила мати.— Ми тут розмовляємо. Сідай.

— Атож... о’кей. Я теж хочу поговорити. Я вже скоро піду ’відси.

— Тобі не можна. Ти нам тут потрібен. Чого це ти підеш?

— Ну, ми з Еґґі Вейнрайт хочемо побратись, я шукатиму роботу в гаражі, й на якийсь час будинок винаймемо! — Він розлючено подивився.— Отак і зробимо, ніхто нас не спинить!

Вони всі вдивлялися в нього.

— Еле,— сказала мати.— Ми раді. Дуже раді.

— Так?

— Атож, звісно, ми раді. Ти вже дорослий. Тобі дружина потрібна. Але не йди просто зара’, Еле.

— Я обіцяв Еґґі,— сказав він.— Ми підемо. Не можемо більше тут лишатися.

— Бодай до весни лишися,— благала мати.— Ті’ки до весни. Не хочеш до весни лишитись? А хто вестиме вантажівку?

— Ну...

Місіс Вейнрайт висунула голову з-за заслони.

— Ви чули? — спитала вона.

— Так! Щойно почули.

— Ой леле! Якби... якби в нас пиріг був. Якби... в нас пиріг був абощо.

— Я зготую кави і млинців,— сказала мати.— У нас є сироп.

— Ой леле! — повторила місіс Вейнрайт.— Ну... добре. Слухайте, я цукру принесу. Підсолодимо млинці.

Мати наламала хмизу для пічки, і жар швидко зайнявся. Руті з Вінфілдом виповзли зі своїх постелей, як раки-відлюдники з мушель. На мить діти принишкли й поводились обережно, стежачи за дорослими — чи досі малі вважаються злочинцями. Коли ж ніхто й не глянув на дітей, вони посміливішали. Руті прострибала всю дорогу до дверей і назад на одній нозі, не торкаючись стіни.

Мати сипала борошно в миску, коли по східцях піднялася Ружа Шаронська. Вона трималася рівноваги, обережно ступаючи.

— Що сталося? — запитала Ружа.

— Новина! — крикнула мати.— Ми тут невеличку вечірку робимо — відзначимо, що Ел і Еґґі Вейнрайт заручені.

Ружа Шаронська застигла абсолютно нерухомо. Вона поволі подивилася на Ела, який стояв збентежений і пригнічений.

Місіс Вейнрайт крикнула зі свого кінця вагона:

— Я приміряю Еґґі чисту сукню. Зараз прийду.

Ружа Шаронська повільно розвернулася. Вона повернулася до широких дверей і поволі спустилася з дощаних східців. Опинившись на землі, вона неквапом рушила до струмка і пройшла по стежці, яка петляла поруч. Ружа прямувала тим самим шляхом, яким до того йшла мати,— до верболозу. Вітер тепер безперервно дув, а кущі різко свистіли. Ружа Шаронська стала навколішки й поповзла в гущавину. Гілля з ягодами дряпало їй обличчя, чіплялося за волосся, але вона не опиралася. Тільки коли вона відчула, що зарості геть оплели її всю, то зупинилася. Вона розтягнулася в кущах. І відчула тягар немовляти у себе в череві.

 непроглядно-темному вагоні заворушилася мати, а потім відкинула ковдру і встала. У прочинені двері помешкання лилося слабке сіре мерехтіння зірок. Мати підійшла до дверей і стала, визираючи надвір. На сході блідли зірниці. Вітер ніжно ворушив вербові зарості, а від води чулося тихе перемовляння хвиль. Увесь табір ще спав, а перед одним з наметів горіло невеличке багаття, і люди стояли біля вогню, щоб зігрітися. Мати могла бачити їхні обличчя в танці спалахів; люди стояли, потираючи руки, а потім розвернулися спинами, заклавши руки за них. Мати дивилася назовні, сплівши руки перед собою. Вітер налітав поривами, то з’являвся, то влягався, а повітря вже поколювало морозцем. Мати затремтіла й потерла руки. Навшпиньках пройшла всередину і намацала сірники біля ліхтаря. Стулка рипнула. Мати запалила ґніт, мить подивилась на його синій пломінець, а потім викрутила жовте кільце полум’я. Піднесла ліхтар до плити й поставила, водночас підкидаючи за заслінку наламаний сухий верболіз. За мить у димарі вже заревів вогонь.

Ружа Шаронська важко, через силу припинялась і сіла.

— Я встану,— сказала вона.

— Заждеш хвильку, доки потеплішає? — попросила мати.

— Ні, встану.

Мати наповнила кавник з відра й поставила на плиту, а потім поставила туди ж густо змащену салом сковороду, щоб як слід розпекти її.

— Ти чого? — неголосно спитала мати.

— Я піду,— відповіла Ружа Шаронська.

— Куди?

— Бавовну збирати.

— Ти не можеш,— сказала мати.— Ти вже на останніх днях.

— Ні, мені неважко. І я піду.

Мати відсипала кави у воду.

— Руже Шаронська, ти ввечері з нами млинців не поїла.

Дочка не відповіла.

— Що це ти надумала — бавовну збирати?

Знову нема відповіді.

— Це все через Ела з Еґґі?

Цього разу мати невідступно дивилася на дочку.

— Ох, тобі не тре’ збирати.

— Я піду.

— Ну гаразд, але не надсаджуйся. Вставай, чоловіче! Ну, вставай, прокидайся!

Батько моргнув і позіхнув.

— Не виспався,— простогнав він.— Одинайцята вже була, як ми спати вклалися.

— Давай, давай, уставай і митися.

Мешканці вагона прокидалися повільно, скарлючено виповзали з-під ковдр, зіщулившись, незграбно вдягалися. Мати перевертала на другій сковороді скибочки солонини.

— Виходьте і вмийтеся,— скомандувала вона.

У другому кінці вагона засвітилось. І тут почулися звуки ламання хмизу з боку Вейнрайтів.

— Місіс Джоуд,— почувся поклик.— Скоро будемо готові. Скоро йдемо.

Ел пробурчав:

— Чого так рано?

— Акрів усього двадцять,— відповіла мати.— Тре’ встигнути, аби зібрати. Бавовни обмаль лишилося. Тре’ дістатися, а то все знімуть.

Мати квапила швидше вдягатися, прожогом подавала сніданок.

— Ну, пийте каву, швидше,— казала вона.— Їхати пора.

— Ми ж не можемо збирати бавовну потемну, ма’.

— Нам тре’ там бути, щойно розвидниться.

— А якщо там мокро?

— Та дощик малий був. Ну, пийте каву. Еле, щойно доп’єш — заводь мотор.— Вона покликала: — Ви готові, місіс Вейнрайт?

— Їсти закінчуємо. За хвильку готові будемо.

Табір ожив. Біля наметів загорілися вогні. З димарів у вагонах закурився дим. Ел миттєво допив свою порцію кави, набравши повний рот гущі. Він спустився по дощаних