Кобо Абе - Жінка в пісках

в дзеркалі, коли нарешті вимкнув мотор... бетонні сходи, скрадливі кроки... освітлена лампою, викладена прямокутниками чорно-біла площадка сходів, подібна до вівтаря... Але зараз мої руки порожні, як після нападу розбійників.

Ви п’яні?.. Яка нісенітниця! Адже після того понад дві години я сидів, увімкнувши опалення, біля спущеної шибки, виставивши обличчя назустріч крижаному нічному вітру. А крім того, не я сам напився саке, яким мені дорікаєте, а напоїв мене не хто інший, як ваш добрий, розсудливий та незамінний спільник. Якщо вже звинувачувати когось у поганих намірах...

Але що це за звук? Здається, він долинає з кухні, відразу з-за штори. Легкий, але виразний у мертвій тиші, стукіт склянок... характерний звук від зіткнення рідини з повітрям... Я не знав, що плюскіт пива такий схожий на тужливе людське хлипання.

— Може, вип’єте пляшку пива?

Ні, не цим я спокусився. Скоріше голод спонукав мене зайти до мікроавтобуса на березі річки. Тільки подумати: від самого ранку я не мав у роті нічого, крім гречаного коржика. Звісно, не тому, що ніде було попоїсти — у Третьому кварталі, на вулиці, якою ходять автобуси, я бачив старомодний ресторанчик,— просто я сподівався ближче пізнати чоловіка, який видавав себе за клієнтчиного брата.

— І в тих пересувних крамничках з червоними ліхтариками ви теж своя людина?

— Оце так спостережливість!

В його самовпевненому сміху не було й тіні збентеження.

— На іспитах при вступі на роботу в мене не виявили особливих здібностей, і тільки зі збору інформації я чомусь одержав найвищу оцінку... Дивно, правда?.. Ті іспити бувають важкими... Ну, наприклад, після того як разом з екзаменатором обійдеш універмаг, він тебе запитує, що можна сказати про жінку в червоній спідничці або якого кольору черевики в чоловіка, що купував краватку?.. Але перевірка того, чи ти здатний добувати інформацію, трохи інша... Вказуються певні умови, і ти мусиш дати відповідь на три запитання: кого, про що і як розпитувати... На цьому я ні разу не спіткнувся... Екзаменатор питає, а я відповідаю... Вивідувати важко, але ще важче затулити вуха...

Темна, аж чорна, дорога, затиснута з боків кручею і насипом, що огороджує грушевий сад, схожа на тунель, у якому забули ввімкнути фари... Несподіваний порив вітру мало не вихоплює з рук кермо, пагорб і насип кінчаються, а починається короткий, крутий узвіз. І відразу ми опиняємося на дамбі, і дорога розходиться у два боки. Внизу замерехтіла купка вогнів. Та на відміну від того, що я собі уявляв, вони не тяглися рядами й не утворювали між автобусами ланцюга ілюмінацій, не було чути музики й людського гомону, як буває на храмовому святі. Тільки гойдалися на вітрі похмурі червоні ліхтарики й безрадісно цідилося синювато-бліде світло крізь розчинені двері автобусів, що розташувалися ламаним півколом на широкому висохлому річищі.

Та мій погляд привертав скоріше краєвид на протилежному березі, за дамбою. Досі його заступав насип, а тепер величезний простір голої землі, на якому було знищено поля, зруйновано будинки й викорчувано дерева, був освітлений з трьох боків велетенськими прожекторами. Праворуч, на відстані метрів ста звідси, контора й кілька робітничих бараків, схожих на яскраві кубики, вносили в краєвид пожвавлення і надавали йому вигляду мініатюрної копії міста. Бульдозери, екскаватори вгризаються в гору навпроти... Смуги безладно покарбованої тракторними гусеницями землі... Викладена бетонними плитами дорога між будівельним майданчиком і шосе... Раптом пролунав гудок, і машини та мотори, що своїм ревом стрясали чорне небо над собою, затихли. Від робітничих бараків на будівництво вирушило три вантажних автомашини. Кожна з них, мабуть, напхана новими робітниками, і, судячи з того, що освітлення не змінилося, робота йде, напевно, без перерви, у три зміни. «Гаряча пора»,— озвався він, коли автомашина спускалася в річище.

Зблизька краще, ніж із греблі, було видно деяке пожвавлення коло автобусів. На прилавку у відчинених задніх дверях з дерев’яним дашком над ними можна було купити китайську локшину, бутерброд з гарячою сосискою, саке та закуску і з’їсти та випити все це навстоячки. Позаду прилавка, в глибині — газова плита, а чоловік, здається, кухар, у білому фартусі сидів на дзабутоні. Прилавок — всього сантиметрів десять над помостом, а тому господареві автобуса доводиться весь час нахилятися.

Таких мікроавтобусів усього шість (хтозна, чи ті хлопці з паливної бази збрехали чи, може, сьогодні їх було менше, ніж звичайно), коло трьох із них по кілька відвідувачів. Якраз посередині півкола, що його утворили автобуси, біля вогнища, розпаленого в залізній бочці, троє жінок і двоє чоловіків. Чоловіки в ватяних смугастих комбінезонах, підперезані рудуватими поясами, в чорних чоботях — зразу видно, що це компанія певного гатунку. Жінки закутані до вух у грубі пальта, видно тільки їхнє волосся. Справді, таким жінкам з розкуйовдженим волоссям підходить прізвисько «діряві дзабутони». Від річки по ріні плентається юнак. Мабуть, ходив по воду. Очевидно, тутешню їжу краще дезинфікувати міцним саке, ніж слабким. Юнак попрямував до крайнього справа автобуса. Чомусь коло нього немає відвідувачів, і ліхтар погашено.

Таки правду казали ті робітники з бази: він тут своя людина. «Неголена фізіономія» з жовтими навіть у синьому світлі набряками, витираючи руки об фартух, щілинками очей та нижньою губою вдавано посміхається.

— Мабуть, змерзли?..

— Може, вип’ємо по чарці гарячого саке? — Самозваний клієнтчин брат підбадьорливо дивиться на мене.

— Мені китайської локшини. Я за кермом.

У моїх словах не було ні пози, ні впертості. Може, тому, що наш фах має багато спільного з їхнім, поліція ставиться до нас з надмірною настороженістю. Ради самозахисту я мусив дбати про те, щоб не справити на поліцію поганого враження. Звісно, якби була змога, я не відмовився б від чарки. Та якщо вип’ю, то доведеться залишити машину тут. Однак якби завтрашня поїздка по машину окупилася, тоді інша річ. Приміром, вернувшись сюди,