Кобо Абе - Жінка в пісках

class="book">На жаль, я нічого не втямив... Мимоволі гальмую перед вантажною автомашиною, що суне просто на нас з яскравими фарами... В чому я мушу переконувати йог о?.. Чого, як тільки побачу, мушу повернути його жінці?.. Невже самозваний брат не розуміє, що такі міркування завдали б їй болю?.. Хмара куряви, що знялася вслід за автомашиною, закрила всю дорогу... Кажуть, що найрозумніший злодій — це той, який сам кричить: «Ловіть злодія!»

— В усякому разі, надія тільки на вас... А видатки я беру на себе... В крайньому випадку я готовий податися на кораблі навіть до В’єтнаму... Кажуть, коли зібрати команду з тридцяти чоловік, то можна заробити двісті тисяч ієн за один рейс... До речі, може б, ви ще трохи побули зі мною?

— Ви п’яні? — спокійно запитує вона, але двері залишаються на ланцюжку.

— Мені обов’язково треба з вами сьогодні поговорити... Це необхідно для завтрашніх розшуків...

Вагаючись, жінка зняла ланцюжок, впустила мене й залишила в передпокої, а сама, одною рукою притримуючи комір пальта, накинутого на піжаму, а другою поправляючи скуйовджене на потилиці волосся, повернулась і зникла за дверима кімнати. Я несамохіть озираюся — шукаю на підлозі чоловіче взуття і прислухаюся... Що я підозрюю?.. Сам здивувався, збагнувши, що саме... Він тут чи ні?.. А що як, прикинувшись пропалим безвісти, він насправді переховується у власному домі?..

Химерна, звісно, думка, але не безпідставна. Бо чого б у таку пізню ніч вона передусім питала: «Ви п’яні?» Хіба не природніше було б їй, клієнтці, спершу поцікавитись, які новини?

Та ні, це брехня. Словесний викрут. Напевне, з першого погляду, по моїй винуватій поведінці здогадалася, що не можна сподіватися якихось особливих повідомлень. Зрештою, якби я про щось дізнався — приємне чи прикре,— то міг би відразу скористатися таким зручним надбанням цивілізації, як телефон...

Жінка повернулася. На ній були темно-сині шаровари, рудуватий, сплетений з товстих ниток, вовняний джемпер, волосся зачесане, як завжди, але яскраві веснянки під очима та стриманість надавали їй вигляду зовсім іншої людини. Очевидно, вона мене остерігалася. Ледь ворушачи неслухняним язиком, я вибачливо проказую:

— ...Власне, йдеться про ту вчорашню сірникову коробку... І в повідомленні я написав про неї, про кав’ярню «Камелія», та якщо говорити про наслідки, то, на жаль, нічим похвалитися. Мене ось що турбує... ви, здається, казали, що сірникова коробка лежала разом із старою газетою? Вона ще у вас? Та газета мені помогла б...

— Авжеж, повинна бути, але...

Жінка кинулася було шукати, але я її затримав. Відчуваючи, як горло стискає неприємний парадокс: «Сама спроба виправдатися — це вже виправдання», я веду далі:

— Передусім я хотів би знати дату на тій газеті... Між газетою і сірниковою коробкою є якийсь зв’язок чи ні?.. Здоровий глузд підказує, що, мабуть, нема... Та не завжди можна так стверджувати — все залежить від дати на газеті... Ось що мене непокоїть... З якого дива та сірникова коробка така потерта?.. Невдале відвідання кав’ярні «Камелія» навпаки змушує задуматися над багатьма речами... Гіпотез можна висунути скільки завгодно... та скільки їх не висувай — усі вони суперечливі... Як поламаний компас, що показує то сюди, то туди... Однак навіть поламаний компас — це компас... Мені здається, що досить ще одного зусилля, найменшого натяку — і компас покаже правильний напрямок...

— Я зараз перевірю.— Зупинивши, здавалось, нескінченний потік моїх слів, вона злегка вклонилась і, на мить — так, що я міг і не помітити — завагавшись, додала: — Заходьте в кімнату, і, будь ласка, почекайте.

І от знову я в цій кімнаті з жовтою шторою, як і вчора, сідаю на те саме крісло й міцно стискаю руки. Видно, грубку щойно погасили, бо разом із запахом гасу залишилося ще трохи тепла. Та дивно — мене чомусь морозить. Мені здалося, ніби той холод почав пронизувати мене, як тільки я сів. Наче я силоміць когось відсунув і зайняв його місце... Когось із страдницьким, беззахисним обличчям, схожого на силует дерева в тумані... Можливо, це був він... Уперше сором’язливо торкнувся мого серця... але відразу ж повернувся на плоску фотографію, слухняно поступившись мені своїм місцем. У моїй душі, наче крапля чорнила на воді, спочатку протяглося смужкою, а потім розповзлося плямою крижане відчуття сорому...

Охоплений підозрою, я починаю повторювати вчорашнє. Насамперед в очі впадає попільничка на столі. На щастя, вона чиста й суха, і нема ніяких ознак, що нею недавно користувалися. На повні груди вдихаю кімнатне повітря. Той самий легкий запах жіночої косметики, перемішаний із гасовим чадом... тютюном не пахне зовсім. Під столом, застеленим скатертиною, прозора сутінь. Мій погляд перебігає від штори до книжкової шафи, а звідти на телефон. По дорозі його змушує спіткнутись і привернути до себе увагу той папірець, пришпилений у кутику штори... Прислухаючись до того, що відбувається в сусідній кімнаті, навшпиньки обходжу стіл і придивляюся — кульковою ручкою невеликими, але виразними цифрами, очевидно, жіночою рукою написано семизначне число... Начебто я десь його бачив. ...Еге ж, це той самий телефонний номер, що був віддрукований на етикетці сірників із кав’ярні «Камелія». Однак це відкриття чомусь мене не здивувало. Замість подиву я відчув у серці ще сильніший холод. Боячись помилитися, я, однак, найбільшу надію покладав на таку можливість. Отже, ця жінка, мабуть, не зовсім невинна жертва.

Раптом я стаю зухвалим, грубим. «Так і треба»,— переконую себе. Тепер уже ніхто мене звідси не прожене. Останній мій козир — сірники з різнокольоровими головками і те, що вона — спільниця того шантажиста... А все-таки яка холоднеча... Може, тому, що хміль проходить?.. Як ваші справи?.. Справді, як?.. Ще недавно я мав оберемок усього, що й двома руками не міг би втримати... Та мить, коли я зупинив унизу машину і, поглядаючи на жовте вікно, вагався — вийти чи ні... роблена посмішка самому собі