Кобо Абе - Жінка в пісках

Знявши металевий чайник з гасової грубки й переливаючи окріп у великий порцеляновий чайник, дівчина наче завмерла і не збиралася відповідати. Але її мовчанка була красномовнішою за будь-які слова.

Самозваний брат байдуже вів далі:

— Я заздалегідь повідомив, щоб мені сьогодні приготували чек... Та хазяїн кудись дременув, а панночка панночкою: мовляв, нічого не знає, нічого не чула... Однак, шановна, такі хитрощі нічого не дадуть. Бо зволікання з виплатою на один день тільки збільшують проценти. Так і перекажіть хазяїнові. Я тепер людина вільна — приїжджатиму кожного дня.

Дівчина мовчки, замкнувшись у собі, налила дві чашки слабенького чаю і, поставивши їх на стіл, так само мовчки повернулася на своє місце. Очевидно, більш вольова дівчина, ніж я сподівався.

— Непривітна дівчина! Може, в неї склалося про мене неправильне уявлення?.. Та гадаю, що бути жертвою шантажу так само непристойно, як і шантажувати.

Хоча ця друга зустріч застала його зненацька, він без жодних вагань признається, що когось шантажує. Які треба мати нерви... Від самого початку йому не слід було довіряти, а тепер, коли мені завдано такого несподіваного удару, я опинився в становищі мухи, що попала в пляшечку з клеєм. Справді, в мене було бажання при першій нагоді зірвати маску. Проте сподіватися на успіх у такій обстановці я не міг. Бо мій співрозмовник певною мірою спільник клієнтки, мешканець привілейованого забороненого району. Навіщо йому віддаватися в чужі руки? Невже хитрує?.. Коли так, то чому?.. А може, він любить хизуватися своїми гріхами?.. Отже, я його зовсім не знаю.

— Пробачте, але так я не зможу виконати свого завдання.— І розуміючи, що відвертістю тільки завдаю собі шкоди, веду далі: — Я навіть засумнівався, чи взагалі заява про розшук була серйозна.

— Чому?

— Надто багато ви приховуєте. Та не подумайте, що я плекав якісь надії на те, щоб на цій провінційній топливній базі знайти щось цінне. Для справжньої сцени вона надто грубо збита.

— А якщо сюди вплутується шантаж і вимагання...

— І крім того, шантажист — родич пропалого безвісти...

Не спускаючи з мене очей, мій співрозмовник підніс чашку до рота й, сьорбаючи, проказав:

— Я так і знав. Ви кмітлива людина. Але, як то кажуть, і мавпа з дерева падає. Вам нікуди було впасти, і ви обрали мою голову. З чого почати пояснення? Передусім з мети? Навіщо я вдався до шантажу?..

Несподівано його слова перебиває різкий автомобільний сигнал. Той уривчастий, немов захеканий, гудок належить трьохколісному «пікапу» старої моделі. Певно, моя автомашина заважає розвантажувати балони. Потім знадвору чути голос: «Приберіть машину!» Я прямую до дверей, за мною, накидаючи на себе піджака, поспішає співрозмовник. Значить, на цьому сьогодні й розійдемося?.. Під піджаком його плечі знову перетворюються на чорну стіну... Проходячи мимо дівчини, він щипає її за носа — вона підстрибує разом зі стільцем, але не лементує. «Не забудь сказати хазяїнові,— чоловік одягає пальто, що висіло біля ширми,— щоб не зволікав, а то доведеться платити проценти».

Знявся вітер. Небо полощеться на вітрі, як чорна ковдра. Коли, обмінявшися з робітниками нерозбірливими словами прощання, я сідаю в машину, самозваний брат, наче само собою зрозуміло, береться за ручку дверцят і чекає. Заводжу мотор, і він сідає до мене в машину. Рішуче натискаю на акселератор, але остиглий мотор затіпався так безнадійно, ніби його розбив параліч.

— Ні, ні... Найважливіше не мета, а засіб... Питаєте, чому я вдався до шантажу?.. Бо мені потрібні гроші... правду кажу... самих тільки видатків на розшук, який ви провадите,— тридцяїь тисяч ієн на тиждень... Сестра одержала грошову допомогу за чоловіка, але що з нею можна зробити?.. Тридцять тисяч ієн на тиждень... Отже, на місяць сто двадцять тисяч... Та хіба чесною працею заробиш таку суму?

— На місяць?.. Невже збираєтесь і далі провадити розшук?

— Звичайно. Я ж півроку на нього потратив. Невже ви певні, що за тиждень зумієте довести справу до кінця? Та я із самолюбства роздобуватиму гроші. Якщо буде треба, то навіть цілий рік... побачимо, хто витриваліший...

Він ледь-ледь посміхається, а я не знаю, що й подумати. Продовження розшуків... І без того я не можу всього перетравити... Коробка сірників з чорними та білими головками... Начебто випадкова зустріч на автостоянці перед кав’ярнею «Камелія»... Пізніша, теж начебто випадкова, зустріч на паливній базі М.-сана... Признання у шантажі... Якщо він просто підозрілий тип, то все зрозуміло, але він безперестанку пхається наперед, ні, він не просто підозрілий тип... Мабуть, закурю... Нескінченне продовження розшуків?.. Мотор працює з перебоями... відпустивши гальма, вмикаю опалення... Невже я помилився?.. А що як клієнтка не перебуває ні з ким у змові, а щиро дошукується правди?.. Так чи інакше, треба ще раз із нею зустрітись і чітко окреслити на карті межі, в яких маю діяти. Та насамперед слід переконатися, чи та жінка, що стоїть спиною до жовтої завіси та книжкової шафи і з нетерпінням перебирає майже прозорими пальцями край столу, прагне того самого, що її брат.

Немов одгадавши мої думки, співрозмовник злегка посміхається і сумно, наче глузуючи з самого себе, каже:

— Непростимо я поводжуся... Таке свавілля — нестерпне... Навіть шахрай, коли пориває зі своїм минулим, змушений клястись... Якщо не докопаєтеся до суті — нічого, претензій до вас не матимемо... Мабуть, думаєте, що сестра — жінка неповноцінна, а він — гомосексуаліст?.. Нехай так, але якщо не докопаєтеся до суті... якщо за всяку ціну не повернете його і не переконаєте, щоб він викинув з голови думку про втечу... сестра не знатиме спокою... От хай йому біс!.. Ви мене розумієте?..