Кобо Абе - Жінка в пісках

«Неголена фізіономія» проносить обережно по колу спритно намотану на палички локшину й легко опускає в казанок з окропом. Специфічний запах крохмалю, змішаного з салом, солодко лоскоче ніс.

— Якщо вам холодно, можу позичити шарфа.— І звертаючись до «неголеної фізіономії», самозваний брат додає: — Давай що-небудь і для нас.

«Неголена фізіономія» ще не встиг понишпорити на полиці за плечима, як я вже відмовився. Тоді самозваний брат скоромовкою докинув: — Приготуй яєць! — і подався до вогнища. Чоловіки привіталися з ним за всіма правилами ввічливості — спираючись руками об коліна злегка розставлених ніг, нахилили голови. А він ледь-ледь кивнув, наче старший над ними. Жінки ж недбало помахали руками. Мабуть, він не просто тут своя людина. Недарма парубки з паливної бази назвали його комівояжером. А коли так, то цей самозваний брат...

— Ви з його компанії?

— Ні, просто знайомий.

«Неголена фізіономія» знову взявся до роботи й начебто ледь-ледь посміхнувся. Вільною рукою він почав чухатися в паху. В мене апетит відразу майже пропав, та ні, він чухається через штани, а посуд, здається, лежить в окропі — тож якось перетерплю.

...А все-таки інтуїція мене не підвела... Треба бути найостаннішим дурнем, щоб сподіватися від того брата правдивих відомостей... Однак він каже, що вдався до шантажу, аби оплатити витрати на розшук... Якщо розшуком, точніше, його провалом, хоче забезпечити собі алібі, яке дозволить йому успішно облагодити свої темні діла, то, за логікою порочного кола, йому й брехати особливо не треба. Тепер мені не варто стромляти носа в його справи. Бо поки розшук оплачується грішми, навіть одержаними за фальшивим чеком, мене ніщо не обходить.

Самозваний брат і чоловіки, обступивши вогнище, про щось розмовляють. Трьох жінок та розмова нітрохи не цікавить. Мені здається, ніби десь, колись я вже бачив таку сцену. Отвір, пробитий у животі залізної бочки, відсвічує синюватим вогнем. Розсипаючи іскри, в чорне небо здіймається стовп червоного полум’я. Знизу, крізь підошви черевиків, у тіло заповзає холод. Мабуть, завдяки дамбі тут затишшя, але над головою чути завивання вітру. Здається, що то свист радіоприймача, ввімкнутого на повну гучність, але не настроєного на відповідну хвилю. Незчисленні сухі пальці шурхотять гіллям та верхівками дерев на пагорбі. Я оцінюю на око, як ділить автобус фанерна перегородка з маленькими дверцятами, перед якими сидить «неголена фізіономія». На дві нерівні частини: меншу — спереду, коло сидіння водія, більшу — ззаду. Отже, для дірявих дзабутонів місця там вистачить. Щоб розігріти кров, ворушу пальцями ніг і запитую:

— Розважатися можна там, за перегородкою?

— Ні, в мене цього нема...— «Неголена фізіономія» спритно зачерпує друшляком зварену локшину і, струшуючи з неї воду, краєчком ока допитливо зиркає на мене: — Та навіщо воно вам?.. Хіба то жінки? ...Ті, що приходять сюди на заробітки...

— А чогось іншого?..

— Я тільки здаю в оренду приміщення. Тепер його займає ваш знайомий... З душі верне, як побачу кішку... Питав у лікаря, чого це... Каже, діабет... Коли поблизу бродить хтива кішка, я готовий задушити її... А от з людиною не годиться так робити... Смієтеся?.. Краще б той діабет причепився до мене замолоду... Не продав би душу дияволові... Візьміть яйця — оті круті, а оці ні... А крім того, яка користь здавати в оренду жінкам, коли все одно доводиться платити тій банді за місце... різниці ніякої.

— А все-таки цікаве діло ви собі придумали.

Зігріваю руки гарячою, як вогонь, мисочкою з яйцями.

— Цікаве? Та як вам сказати... Було б добре, якби вдалося сплатити за машину ще до того, як заберуся від тих бараків.

— Отже, ви торгуєте на власному автобусі?

— Діло виявилося не таким вигідним, як я думав. Бо є така річ, як правила дорожнього руху. І контроль за їхнім дотриманням... Тож хоча й маєш автомашину, однаково не можеш зупинитися будь-де й торгувати.

— Подайте перець.

— Зрештою, таких місць, де тебе не чіпатиме автоінспекція, як-от берег цієї річки або морське узбережжя, не так уже й багато... А крім того, там, де можна щось заробити, вже розташувалися спритніші, і якщо не даси їм відкупного, розпочинати торгівлю не смій.

— Все одно доводиться користуватись послугами інших людей, хіба ні?

— Поки надумаєш когось з’їсти, тебе проковтнуть. І ніхто тобі не поможе. Хочу вам от що сказати, і не тому, що він, здається, ваш приятель... Заповзятливий чолов’яга, правда? Але зайвого не здирає, а бере, як спочатку домовились... І все ж коли виплачу за машину, а вона до того часу дотягне, то влітку подамся куди-небудь на морське узбережжя подалі від міста і якось зароблю собі на прожиток...

Клієнтчин брат казав, що шукати слідів зниклого чоловіка тут — марна річ. Те ж саме стверджував і заступник директора фірми «Дайнен», і молодий службовець Тасіро. І ось тепер, побачивши на власні очі паливну базу пана М., обійшовши власними ногами містечко F., я теж, здається, схиляюся до тієї ж думки. З містечком F. його пов’язувала хіба що та паливна база. Між фірмою гуртового продажу палива і роздрібною базою існують звичайні, буденні стосунки, а тому поява на сцені того брата відразу впадає в очі... Цікаво, яка ланка зв’язує його з містечком F.,— його, що по роботі не мав до зниклого чоловіка ніякого відношення, якщо не рахувати, що доводився йому шуряком? Невже це теж випадковість, яку той тип так полюбляє?

Ясна річ, не позбавлене підстав також припущення, що ланки, які єднають його і брата клієнтки