Данило Лукич Мордовцев - Заклятий козак

В залі похилялися світла від руху гостей і гомону голосів. Марко брав участь у розмовах, але якось нецікаво й рідко. Хто з гостей був його другом, не дивувався йому, бо знав, що час від часу напливали на Марка хвилини, в яких він ставав мовчазним, і напівнеприявним. І звикли. Марко цілком не оправдував себе, забував приязні запити чим-небудь. То ж думали про нього різно, найчастіше дивувалися, що Марко молода людина, а такий чудний і незвичайний. Хтось голосно сказав:

- Мабуть незабаром прийде.

- Так, - відповів Марко і глянув на годинник, але голос у нього був без барви, наче б тільки його уста сказали те слово. Справді, у той час він ширяв думками далеко поза дійсністю.

Глянув на товариство. Гості, цю зібралися в його домі, були світлі й відомі постаті. Найголосніше гомонів Пантелеймон Куліш, жвавий, їдкий письменник. Своїми заувагами -й дотепами про знайомих викликував вибухи сміху і безжурної веселості. Проти нього сидів Навроцький, молодий юнак, що переклав твори Гете і читав їх недавно Маркові. Він із захопленням глядів на Гулака, що знав говорити по-німецькому, як родовитий німець та ще й до своєї собаки говорив по-німецькому. З Гулаком Марко досі не був знайомий, чував тільки про нього. Це був справді дуже культурний юнак, а з тим чудний непоправний ліберал.

Марко всміхнувся, коли його зір спочив на постаті земського чиновника, його друга Івана, який одиноко знав тайну його трагічного життя. Тоді згадав Марко наново останні десятиліття, в яких світ мінявся, люди родилися й вмирали, а роки віддалювали події в ті чудні райони неіснування, яким надали таку просту назву - минувшини.

До нього говорили, він відповідав, брав участь у розмовах, але в душі подивляв Івана, що цей так всеціло може віддатися цим товариським розвагам і цим дивним людям.

Його охопила знову велика потреба самотності. А все ж не бажав уже, як раніше, тікати кудись на кінець світу. Завважив, що круг його рідної землі починає його зв’язувати невидними силами і притягати до рідної атмосфери і до рідних людей. Чомусь ця думка сповнила його глибоким вдоволенням. Мабуть такі настрої були причиною, що він погодився віддати свій обширний дім для товариства на, прохання Івана. Сьогодні було їхнє свято, вони приймали поета, молоду віком людину, але визначну серцем і натхненням. Марко звернувся саме до Білозерського, взяв його під руку і хотів поговорити про старого Котляревського, коли служащий зголосив поета.

* * *

Тарас Григорович увійшов скорим юним кроком і зразу створив атмосферу щирої безжурності. З Марком привітався так сердечно, наче з давнім знайомим, глянув тільки допитливо на нього.

- Багато чував про вас, - заговорив до професора Костомарова, - і дуже радий бачити вас між нами.

Звітавшись зі всіма, Тарас сів до столу і налив собі філіжанку чаю.

- Справжній ямайський! - сказав весело, глянувши на пляшку. - Без рому чай мені не смакує.

- Марко цікаво приглядався поетові, що, незважаючи на свій молодий вік, був широко відомий у цілій Україні. Шевченко мав на собі темний м’який сурдут вигідного крою і викладаний відкритий комір сорочки. Вже в Парижі і по інших містах Марко бачив подібні одяги, якими поети й інші запалені голови маніфестували своє свободолюбне наставлення. Марко мимоволі торкнув свій штивний високий комір, що закривав йому півлиця. Відчув його невигоду і позаздрив свободі Шевченка.

- Давно вже бажав познайомитися з вами, Тарасе Григоровичу, - почув слова професора Костомарова.

Шевченко щось відповів. Сміявся і його слова загубилися в гаморі товариства. Гості поводилися свобідно. Служби не було для вигоди розмов і кожний обслуговував себе як забажав.

Збоку нахилився Куліш, - елегантний худий чоловік, не більше тридцятки, з довгим гладким волоссям. Сумовите враження робили Його тонкі додолу спадаючі вуса. Він курив так завзято, що цілий був сповитий клубами диму. Запалював одну сигару від другої і тому, як казали, мав темне і жовте лице.

- Це бачите, Тарасе, - промовив, випускаючи дим устами і носом, - ми обоє з професором приїхали женихатися. І таки справимо весілля!

- Надовго приїхали? - спитав Шевченко.

- Ні, зараз після весілля вертаємося в Петербург. Роботи багато. Гори нових книг прислали мені, і я ледве ватів поглянути на наголовки.

- Це значить, - сказав Василь Білозерський, попиваючи чай, що моя сестра не буде мати веселого життя з Пантелеймоном. Він і голови не вихилить з-поза книжки.

Білозерський, широкоплечий, присадкуватий студент, щиро засміявся, відхилившись на спинку крісла.

- Не мішайся в справи старших. Пожди, аж вус підросте! - відповів напівсерйозно Куліш.

- Тільки я бурлакую, - ніби сумовито промовив Тарас, але його слова зависли в повітрі, бо Гулак крикнув нагло по-німецьки на свою собачку, яка крутилася біля його ніг. Через те Білозерськии не відповів Кулішеві, а Навроцький із ще більшим подивом глянув на Гулака.

- Комілітони! - проголосив враз Гулак, - слід скористатися з того, цю завітав до нас український Шіллєр. Хай проспіває нам свої пісні!

- Я продекламую! - спалахнув Навроцький.

Він знав усі твори Шевченка напам’ять.

- Ні, - заперечив Куліш, - краще хай Тарас читає. Нових творів я ще не чув. Ніхто не зважиться посилати в Петербург ці Тарасові плачі і пророкування. Костомаров погладив бороду. - Кобзарю наш! - промовив, - хай зарокочуть живі струни живу похвалу предкам!

- Посій слово правди і любові! - промовив Куліш. - Багато є вже таких, яким можна посіяти.

- Це правда! Є вже такі, що не бояться риску майбутнього, - відізвався Маркович і скубнув ледве видного вуса. Його заспані очі стали вузькі і грізні.

Марко з подивом завважив, що йому добре між цими дивними людьми. Якась тепла приязнь променіла від них, цих мрійників, що вірили в майбутнє народу, що самі, силами власного духу визволили себе з отупіння історичних невдач. Марко спостеріг, що існують правди невидні, цінніші від розуму, і дотикальних речей. До нього доходили слова розмов і жагучих слів, і він здивувався, що сам бере участь у цих дискусіях.

Тоді залунали пророчі слова Куліша:

- Друзі! Прославлять і благословлятимуть майбутні покоління тільки тих, які дбають, щоб землю нашу посіли в спадщину ті, що свою кров за неї пролили. Про інших буде стільки пам’ятати, що за будівничих домів і заводів та інших подібних речей.