Данило Лукич Мордовцев - Заклятий козак

Ніхто за ними навіть руками не сплесне! А ми ж, безпосередні пани і володителі цієї землі! На ній відіб’ється наше моральне обличчя, і вона буде відома народам рисами цього обличчя, яких ніхто стерти не зможе!

Так сказав Куліш, і Марко відчув, що це були слова вічного закону родів людських. Він обіцяв собі запросити Куліша до себе та обмінятися з ним думками над ним глибоким питанням.

Тоді встав Тарас. Лунали думки про нову форму життя, що скине окови і відсвіжить повітря, в якому тьмариться розум і задихається серце. Залунали слова сміливі, слова-символи, що відроджують предківську славу і проповідують вільне життя, необмежену вільність думки.

- Відроджена Січ! - радів Марко і забажав усім серцем і всією своєю істотою бути з цими новими людьми та з їхніми думками. І враз вдарили його слова Тараса:

Всі оглухли, похилились

В кайданах байдужі…

Це не був уже веселий, жартівливий Тарас. Це стояв перед ними могутній співець долі з полум’яним чолом і караючим твердим голосом:

Гірше ляха свої діти

Її розпинають…

Тарас не читав. Він імпровізував, відтворював минуле, ставив перед очі цілу жалісну дійсність невільничого народу. Його слова вдарили об скам’янілі обличчя людей, що не пропускали ні одного руху, ні одного слова. Ввижалися йому ряди похилих неволею постатей, що йшли крізь тьму і горе, без початку і кінця. І ось пророк, велична й ясна постать освітлює землю та вказує на несамовиту дійсність. В світлі творчості генія стали перед усіма минулі століття слави і плач, і печаль народу. Марко почув, що хтось стримано хлипав.

- Прометей, - прошепотів. - Прометей!

І враз загомоніли акорди поезії новими тонами могутньої радості, пророчими словами цілющої надії:

…І помоляться на волі

Невільничі діти!

Це була візія майбутнього: там не буде вже ні неволі, ні сліз.

Захоплений почуваннями і блідий Тарас стискав руки, дякував за признання. Навіть Куліш, оцей наш Вальтер Скотт, оцей аристократ-кармазинник, як його називали, навіть він перестав курити і плакав. Молодші сиділи мовчки, не обзивалися. Схилив у задумі голову Гулак, худий Навроцький гриз нігті, а оспалий Маркович цілком закрив очі. Вони всі любили свою землю цілою тонкістю своєї душі, вони переживали тепер її втілення в могутні імпровізації Тараса.

Хвилину пізніше почалася справжня січова балачка.

- Я просто мушу вам сказати, - кричав Гулак до Марка, але ні він, ні інші не слухали його слів. Марко запрошував Тараса, щоб цей залишився жити в нього.

Будете могти безжурно працювати, творити!

Говорили всі нараз, ніхто не міг вловити думки іншого, ніхто не міг довести своїх слів до кінця. Аж коли успокоїлися, Костомарів почав говорити про долю слов’янських народів і їхнє політичне значення. Гулак показував проект персня, яким братчики мали б печатати свої листи. Розмріялися у своїх планах і в прийдешній добі краси і волі.

Марко не спускав очей з рухливого Тараса. Перший раз відчув проблиски якогось неокресленого щастя в своїй зболілій душі. Він запам’ятав собі цей дім на Хрещатику біля Бесарабової вулиці, де так щиро гомоніли буйні духи його батьківщини і де творчість вогненними язиками витала в просторах над ними» Братчики прийняли його за свого, і це дало йому нагоду бути свідком цієї зустрічі. Був вдячний Іванові, який впровадив його у це надзвичайне товариство. Чимось нагадувало воно йому давню Січ. Ні, це не припадок, ця поява Тараса на шляху довгої мандрівки народу, думав Марко. Це творець всесвіту вдихнув у нього всі болі і сльози поколінь і дав можність бачити майбутнє. А воно - міфічна казка - бо не існує те, що не є теперішнє і ніколи ще не існувало. Це був для Марка новий світ, якого досі не знав. Вслухаючись у його ритм, він відчув в ньому нову вартість свого власного існування.

В той час увійшов слуга і тихо шепнув щось до Марка. Марко встав.

- Поважні відвідини, - сказав усміхаючись, - сам шеф жандармів Орлов!

- Неприємно, - відізвався Куліш, і стало видно, що товариство збентежилося.

- В особистій справі до мене, - заспокоїв Марко. - Сюди він не прийде!

Недармо занепокоїлося товариство. Це були часи, в яких сама вже розмова про Україну могла мати неприємні наслідки.

Марко вийшов у бібліотеку. Там чекав його Орлов. Він приїхав своїм повозом, який стояв запряжений перед домом. Візит не міг отже тривати довго.

- Вибачте несподівані відвідини, - сказав граф, - я, власне, в справі штабс-офіцера Грішкова.

Ішло про те, що Грішков, як казав граф, не міг заплатити довгу. Марко холодно глянув на Орлова.

- Мені дуже прикро, але готівка мені дуже потрібна. Вам відомо, що я маю спілку в цукрових заводах.

- В такому разі маю інший вихід, - якось штучно всміхнувся Орлов. - Дискретного ґатунку, так би сказати. Ви знаєте його дружину, Валерію Олександрівну?

- Знаю.

- Відома краса. Розумієте! Пропозиція. Грішков не знатиме нічого, а ви скреслите борг. Згода?

- Ні! - відповів неприязним тоном Марко. - Позатим, заки сідаю до гри, завжди провіряю маєткове положення партнерів. Знаю отже цілком певно, що штабс-офіцер Грішков заплатити може.

- Тоді друга пропозиція. Я сам виложу гріш за нього. Зараз-таки, ось тут. Пів на пів.

- Ні, графе! Кожне слово зайве. Грішков похвалявся честю царського жандарма. Отож, - Марко глянув на годинник, - до третьої і пів уночі, має ще чотири години часу. Штабс-офіцер Грішков платить борг, або…

Марко відкрив дубову шафу і витягнув чорну плоску скриньку.

- Або прийме від мене дарунок.

- Дарунок? - приємно здивувався Орлов і відкрив скриньку.

- Пістолі, - сказав звільна, - так! Виходить з вами не можна по-дружньому говорити. Шкода!

Він поклав скриньку обережно на стіл.

- Гроші будете мати сьогодні. А все-таки я радив би вам бути більше уступчивим. Влада є завжди владою, а ви буваєте в товариствах, які не втішаються ласкою царської жандармерії. В мене є дещо…

- Це мене не цікавить. Ваша справа. Коли можу сподіватися посланця від Грішкова?

Марко попрощався з графом і замислено сховав пістолі до шафи. Опісля вернувся до своїх.

Рік пізніше прийшло лихо. Братчиків арештували, а Тараса заслали в далекі азійські землі. Уся справа була в руках Орлова. В той час Марко був уже в Італії. Цілими роками після цієї події лютували шпиги і жандарми. Все принишкло, слова зайвого ніхто не промовив. Темінь неволі покрила