Мішель Монтень - Проби

що я написав про себе, нема ніяких недомовок і нічого загадкового. Але якщо про мене все-таки вважатимуть за потрібне поговорити, я хочу, щоб говорили тільки істинне і докладне. Я б залюбки повернувся з потойбічного світу, щоб завдати брехню всякому, хто став би зображувати мене іншим, ніж я був, хоча б це він робив з наміром воздати мені хвалу. Адже навіть живих, як я бачу, малюють зовсім іншими, ніж вони є. І якби я не відстоював з усієї сили одного мого померлого друга, його б розтерзали на тисячу геть-то несхожих образів.

Аби покінчити з переліком моїх слабостей, признаюся, що я ніколи не зупиняюся в готелі без того, щоб не звернутися до себе із запитанням: а чи це таке місце, де я міг би хворіти й умирати за прийнятних для мене умов? Я хочу розташуватися в приміщенні, яке було б відведене мені одному, було б не галасливе, не брудне, не закурене димом і не задушливе. Піклуючись про ці подробиці навколишньої обстави, я силкуюся полегшити собі смерть чи, краще сказати, позбутися додаткових прикрощів і зосередитися в чеканні її години, а це, треба думати, ляже на мене достатнім тягарем і без усяких доважків. Хай і їй дістанеться її доля від вигод і утіх нашого життя. Вона велика і важлива частина нашого буття, і я сподіваюся, що не осоромлю нею всієї решти.

Бувають різновидності смерті, які легші за інші; а втім, ступінь їхньої легкості визначається кожним по-своєму. Між природними смертями наймилостивішою і найлегшою здається та, що настає від немочі й виснаження. З насильницької смерті — упасти в провалля, по-моєму, страшніше, ніж зостатися під руїнами розваленої будови, і загинути від уколу шпагою, по-моєму, страшніше, ніж від пострілу з аркебузи. Я скоріше проковтнув би пиття Сократа, ніж заколовся б так, як це зробив Катон. І хоча зрештою все одно, моїй уяві малюється, що між тим, кинусь я в піч огненну чи у води спокійної річки, різниця нітрохи не менша, ніж між життям і смертю. Ось до чого безглузда основа нашого страху, що звертає увагу не стільки на результат, скільки на спосіб. Це всього лишень мить, але вона така істотна, що я б охоче віддав немало днів мого життя, аби лиш провести її на свій розсуд.

А що уяві кожного та чи та смерть малюється так чи інакше утяжливою і кожний певною мірою має свободу вибору певного її різновиду, пошукаймо і ми собі таку, яка була б для нас не така прикра. Чи можна завдати собі смерть солодшу, ніж та, яку прийняли прихильники Антонія і Клеопатри, що захотіли померти вкупі з ними? Величавих і мужніх прикладів, явлених нам філософією і релігією, я не торкаюся. Але, виявляється, і серед людей середнього рівня можна вказати ще на одну таку ж чудову, як уже згадана, — я маю на увазі смерть Петронія і Тигелліна під час Стародавнього Рима. Змушені покінчити з собою, вони прийняли смерть, як нібито попередньо приспану розкішшю і гожістю, з якими вони наготувалися її зустріти. І вони змусили її непомітно підкрастися до них у розпал звичного для них розгульного бенкету, оточені дівками і добрими своїми приятелями; тут не було ніяких втішань, ніяких нагадувань про заповіт, ніяких суєтних базікань про те, що чекає їх у майбутньому; тут були тільки забави, веселощі, дотепи, загальна розмова, що нічим не відрізнялася від звичної, і музика, і вірші, що прославляли любов. Чом би й нам не пройнятися такою самою зваженістю, надавши їй благопристойнішу зовнішність? Якщо бувають смерті, які хороші для дурнів і які хороші для мудрих, знайдімо і такі, що були б хороші для тих, хто перебуває посередині між першими і другими. Моя уява малює мені подобу легкої і, раз усе одно доведеться вмерти, то, виходить, і бажаної смерті.

Римські тирани, даючи засудженим обирати для себе вид смерті, вважали, що тим самим нібито дарують їм життя. Але чи не зважився Теофраст, філософ такий тонкий, скромний і мудрий, сказати з наусту розуму такі слова, збережені нам у латинському вірші Цицероном:

Доля рядила життям, а не мудрість.

Цицерон, Тускуланські розмови, V, 9

І настільки ж доля полегшує мені розлучення з життям, доводячи його до межі, біля якої воно стає нікому не потрібним і нікому не заважає! Такого стану справ я хотів би для будь-якого віку мого життя, але коли пора згортатися і забиратися звідси, ми зазнаємо особливого задоволення на думку, що нікому своєю смертю не справляємо ні радості, ні суму.

Підтримуючи бездоганну рівновагу скрізь і всюди, доля встановила її і тут, і ті, хто добуває з моєї смерті певну матеріальну вигоду, з другого боку, зазнає вкупі з усіма і матеріальної шкоди.

Підшукуючи собі зручну оселю, я нітрохи не думаю про пишноту й розкіш умеблювання, ба більше, я їх, сказати б, ненавиджу: ні, я турбуюся лише про просту чистоту, що найчастіше зустрічається в місцях, де все безхитрісне, і яку природа відзначає своєю особливою неповторною звабою: «Трапеза небагата, а гарна». Ці слова цитовані Морцеллом і Липсієм у Сатурналіях, І, 6, автор невідомий. «Більше смаку, ніж пишноти». Корнелій Непот, Життєпис Аттіка, 13.

І нарешті всілякі подорожні халепи і небезпеки стаються лише з тими, хто, спонукуваний своїми справами, вирушає у розпал зими через швейцарські гори. Що ж до мене, то я найчастіше подорожую задля своєї втіхи і незле справляюся з обов'язками провідника. Якщо небезпечно рухатися праворуч, я беру ліворуч: якщо мені важко триматися в сідлі, я зупиняюся. І, роблячи таким чином, я, щиро кажучи, ніколи не стикаюся з чим-небудь, що здавалось би мені не таким приємним і не таким звабливим, ніж мій власний дім. Щоправда, надмірність я незмінно вважаю надмірністю і у вишуканості та достаткові навіть убачаю для себе щось незручне. Я минув щось таке, на що слід глянути? Чудово, я туди повертаюся: адже й тут проходить мій шлях. Я не проводжу для себе ніякої точно зазначеної лінії, ні прямої, ні кривої. А що, як там, куди я подався, я не відкрию того, про що мені казали? Ну й що ж! Дуже часто трапляється, що думки інших не збігаються з моїми, і найчастіше я вважав їх за хибні: але я ніколи не шкодую витраченої праці — я узнав, що того, про що мені казали, насправді тут нема.

Моє тіло витривале, і мої смаки невибагливі, як ні в