Мішель Монтень - Проби

років, стане мені відомо з цих моїх протокольних записів за якісь три дні, і до того ж з більшою достеменністю і з більшою точністю. Забавна примха: багато речей, які я не хотів би сказати жодній людині, я повідомляю всьому чесному людові; бо всі мої сокровенні тайнощі і мислі навіть найближчих друзів посилаю до книгарні.

Дозволяємо вивернуть осердя.

Персій, V, 22

Якби я через ці такі певні ознаки довідався про когось, хто був би мені близький по духу, я б неодмінно вирушив на його пошуки, хоч би на край світу, бо втіху від підхожого і приємного товариства ні за які гроші, по-моєму, не купити. Ох, друже! Який же справедливий давній вислів про те, що дружба ще пекучіша і ще солодша, ніж вода і вогонь!

Вертаюсь до свого розважання. Отож, не таке вже й страшне зло умирати далеко від своїх і наодинці з собою. Вважаємо ж ми за зовсім конечне усамітнюватися для наших природних потреб, не такої неприємної, ніж ото та, і не такої огидної. Та й тим, хто значну частину свого життя проводить у повільному згасанні, також, мабуть, не подобає, щоб їхнє нещастя заважало жити цілій родині. І індуси в одному із своїх штатів вважали за цілком справедливе умертвляти всякого, кому випала така недоля; а в іншому — вони ж оставляли його на самоті, даючи йому рятуватися, як може. Кому ці сіромахи зрештою не увіряються і кому вони не стають нестерпними? Зазвичай наші обов'язки не сягають аж так далеко. У своїх кращих друзях ви ґвалтом виховуєте жорстокість, ви прищеплюєте черствість і вашій дружині і дітям, що звикають не помічати ваших страждань і не співчувати їм. Зойки, які я видаю під час кольок, що нападають на мене, нікого більше не зворушують. І якщо іноді ми зазнаємо певної втіхи від спілкування з нашими близькими, що, втім, спостерігається далеко не завше, бо різниця в умовах існування викликає у нас досаду і заздрість до будь-якої людини, то чи допустимо зловживати цією втіхою цілий вік? Чим більше я бачу, як ради мене вони, по своїй доброті, завдають собі клопоту у всьому, тим більше мене повинні смутити їхні муки. Ми маємо право опиратися в нужді на іншого, але зовсім не навалюватися на нього всім своїм тягарем і підтримувати себе коштом його загибелі, як той, хто велів зарізати немовлят, аби зцілитися від своєї хвороби їхньою кров'ю, або як той інший, якому поставляли молодих дівчат, щоб вони зігрівали ночами його захололі старі члени і змішували своє солодке дихання з його смердючим і уривчастим. І якби я опинився в стані такого розслабленого, я б найскоріше поїхав до Венеції, обравши її своїм притулком до кінця днів.

Похилому віку до пари самота. Я товариський до крайності. А проте я вважаю для себе за обов'язкове позбавити віднині світ від споглядання моєї немочі, тамувати її про себе, скулитися і сховатися у своїй шкаралупі, як черепаха під своїм черепком. Я вчуся бачити людей, відсторонившись від них; соватися до них, коли твоє життя на волоску, означало б ображати їхнє чуття. Прийшла пора повернутися плечима до товариства.

«Але в такій довгій подорожі ви можете на свою біду застрягти десь в убогій халупі, де будете позбавлені усяких вигод». Більша частина того, що мені може знадобитися, завжди зі мною; і потім, нам усе одно не втекти від долі, якщо вона задумала нас наздогнати; коли я хворію, мені не треба нічого надзвичайного; і раз сама природа безсила прийти мені на допомогу, я не хочу, щоб це зробила якась пігулка. На самому початку моїх нездужань чи хвороб, які на мене накидаються, ще не зломлений ними і, сказати б, майже здоровий, я примиряюся з Господом, виконуючи останній обов'язок християнина, і чую себе після цього легко і вільно, ніби з мене звалився важкий тягар, отож мені починає здаватися, що тепер я вже переборю мою недугу. Нотар і стряпчий мені потрібні ще менше, ніж лікарі. Хай вони мене не чекають, щоб я хворий займався тими справами, які не налагодив, перебуваючи при здоров'ї. Всі розпорядження, які я намітив зробити на випадок смерті, уже давно зроблені — я б не посмів відкласти їх бодай на один день; ну, а як щось мною і не зроблено, то причина цього або в тому, що вагання затримали мою постанову — адже іноді краща постанова не ухвалювати ніякої постанови, — або в тому, що я і зовсім не хотів цього робити.

Я пишу свою книжку для небагатьох і на небагато років. Аби її зміст був довговічніший, його треба було б викласти твердою і чіткою мовою. Беручи до уваги постійні зміни, яких мова зазнавала аж до останнього часу, чи може хто розраховувати, що й через півста років її вживатимуть у тому ж вигляді, в якому вживають зараз? Вона безупинно тече через наші руки і вже за мого життя стала наполовину іншою. Ми говоримо, що нині вона досягла досконалості. Але ж кожний вік говорив своєю мовою те саме. Я аж ніяк не схильний вважати її за досконалу, вона й далі несеться не озираючись вперед і сама себе спотворює. Закріпити мову буває дано лише корисним і видатним творам, які стають для неї зоровзором. Ну, а її значення серед інших мов залежить від долі держави.

І все ж я, не хвалячись, вношу сюди деякі окремі вирази, що зникають з обігу моїх сучасників і цілком зрозумілі лише тим із них, кому вони добре відомі. Постійно спостерігаючи, як турбують пам'ять покійників, я ніяк не хочу, щоб після мене спалахували суперечки: він думав і жив так-то і так-то; він сказав би то-то і то-то, він дав би то-то і то-то; адже я знав його краще, ніж усякий інший.

Отож я тут відверто розповідаю, наскільки дозволяє благопристойність, про мої вподобання і схильності, хоча вільніше і охочіше роблю це в бесідах з тими, хто виявляє бажання узнати про це докладніше. Хай би там як, зазирнувши у мої записи, кожен може переконатися, що я сказав про це всім або принаймні всього торкнувся. А чого я не міг вимовити на цілий голос, на те я показав пальцем:

Сам тут усе поступово збагнеш: десь у схові найглибшім,

Думку звернувши туди, свою здобич ти виловиш — правду.

Лукрецій, Про природу речей, І, 403

Пер. Андрія Содомори

У тому,