Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

– Ну, порахуй, а я решту поки подивлюся, чи є в мене… – сказала вона і почала ритися в сумці, дістаючи звідти якісь дивні папірці та свою червону хустину.

Хлопець тим часом відкрив свій рюкзак і якийсь час порпався там, щоправда, знайшов, що шукав, набагато швидше за стареньку.

– Іванівно… Іванівно! – погукав Наст бабуню, що досі копирсалася у торбинці. – Іванівно, я знайшов, що шукав! – сказав він ще раз і стара нарешті підняла на нього свої старечі очі.

Її обличчя змінило колір. Очі розширилися, «немов» та подивилася на смерть, що дістала косу. Хлопець навпроти тримав пістолет «Beretta 92», чітко направивши дуло у твар старої. Запобіжник був знятий. Пазл в голові зруйнувався і склався наново. Пульс віддавав хлопцю у вуха. Він дихав як звір, що пробіг сотні кілометрів за здобиччю і, ось нарешті, вже зневірившись в собі, він опинився з нею один на один. Гнатися й не було за потрібне, бо здобиччю виявився домашній павук, що весь час був під боком. Плів своє павутиння в теплому кутку твоєї кімнати. Все тіло Наста билося в конвульсіях люті, лишень рука, що тримала зброю, лишалася зацементовано-­непохитною.

За мить до того, як направити зброю на продавчиню булочок, Наст окинув поглядом вулицю і впевнився, що крім нього і бабусі тут не було нікого, але вже зараз він бачив периферійним зором силует високої постаті в чорному, що стояла коло кіоску і німо спостерігала. Будь-кого, певно, навіть найдосвідченішого кілера ця ситуація збила б з пантелику, але не його. Яковенку вже було все одно на свідків.

– Це ви… е-хе… ви… ви здали мене росіянам… ви здали мого батька… моїх друзів…

– Я все поясню, – скривилася у приступі плачу старенька. – Я не хотіла, клянуся…

– ЗАКРИЙТЕ РОТА! – заволав він на неї так, що стара аж заклякла. – Ваш батько, якого відправили у Сибір? Теж брехня?! – намагався вирівняти подих Наст, але це виходило погано.

– Це правда! – почала старенька, бажаючи продовжити виправдування, але хлопець знов перебив.

– То ви і його зрадили… його пам’ять… ви зрадили всіх…

– НІ–І! – сльози покотилися з очей бабусі. – Ні-ні-ні! Я… я просто зрозуміла…

– Чому?! – вкотре перебив Яковенко. – Чому ви зробили так?! Як ви могли!

– ЗАДЛЯ МИРУ! – заволала стара як могла, але її слабкий голос не відлинув далеко за межі кіоску. – Я зрозуміла, що ти не правий! І батько мій був неправий! Супротив породжує війну! Супротив породжує біль і страждання, а мені вже набридло бачити, як люди страждають!

Під час емоційної промови старенької рука Наста послабла – зброя вже не дивилась так грізно в її тіло, і той адреналін, що вирував у ньому, припинив це робити. Хлопець так сподівався почути щось грандіозне, варте… щось велике. Наст не міг повірити, що його рідні загинули через це. Все його життя пішло шкереберть лишень через одну слабку жінку, яка, проживши таке довге життя, так і не припинила боятися.

– А як би ти вчинив на моєму місці? Га?! – розлютилася стара, чиї виплакані очі раптом зробили спробу спекти Наста.

– Знущаєте… – гидомирно посміхнувшись, з відразою почав було Наст, проте та перебила:

– Коли твій син вбиває сина заради хвой­ди! – перейшла на істерію вона. – Коли твого рідного первістка вбиває його брат! Коли забороняє спілкуватись мені з онуком! Коли каже, що вб’є і його, якщо я не зроблю цього! – розплакалася навзрид стара. – Я‑а… Я‑аа-а… Яккк?! – лилися сльози по її всіяному зморшками обличчю і останнє повітря залишало легені у нових нападах несамовитого розпачу.

Після кількасекундної паузи Наст все ж таки наважився підняти очі на Іванівну. Адреналін, що вирував у ньому, ставав перепоною у вухах Яковенка й робив незрозумілим більшу частку завивань старої, але все, що він второпав – це гидотні виправдання, про те, що вона не могла вдіяти інакше. Більше Наст не бажав слухати маячню.

– Супротив – єдине, що відрізняє вільну людину від раба, – подивившись павуку в очі, прошепотів Наст.

Іванівна глипнула на хлопця і, немов погодившись зі своєю долею, кивнула легенько сама собі.

– Я відчуваю… мене кличе Бог… – зачинила вона очі і відкинулася на спинку стільця.

– Помиляєтесь, Іванівно… – заперечив хлопець, швидко кинувши погляд у лівий бік від кіоску, і стара збентежено відкрила очі. – Вас викликає диявол.

Простір прорізався трьома гучними пострілами. Три дірки у склі оновленої булочної позначилися трьома кулями в тілі бездиханної бабусі, що зачинила свої очі назавжди.

***

– Ти чув? – перелякана Ліра вийшла з-за гаражів, де ховалася, чекаючи на хлопця.

– Що саме? – невимушено простягнув він дівчині булочку, іншою рукою тримаючи свою, надкусану.

– Постріли. Три. Десь дуже поруч.

– То луна. Вони далеко були, не переймайся, – відмахнувся він рукою.

«У‑у-і» – пролунали сирени поліцейських автівок, схоже за все – постріли справді було чути на весь район, тому патрульні, що проїжджали повз, швидко зреагували. Наст трохи нервово дістав телефон з кишені, але, побачивши повідомлення від Сави, трохи схаменувся.

– Ходімо, кохана, вони вже під’їхали, – запросив він рукою дівчину до виходу з двору.

Сірий форд фокус 2010-х років стояв коло в’їзду у двір на аварійці і привітно посигналив парі. Фарба корпусу автомобіля в деяких місцях злущилася, а отвори від парочки випадкових куль, що влетіли у багажник, покрилися по межі іржею. Проте, якщо не брати до уваги ці кілька недоліків, авто виглядало дуже добре, зовсім як нове.

– Ну, і нащо ти сигналиш, як один на вулиці? – невдоволено закинув Наст в салон, відкривши двері для Ліри.

Рудий не відповів нічого. Його час слави не міг затьмарити якийсь там Наст. Хлопець сидів на водійському сидінні і ритмічно тупотів трьома пальчиками по керму, дивлячись крізь сонцезахисні окуляри вперед, немов перед ним не вузенька вулиця спального району Лисичанська, а гоночний трек. Наст сів позаду до Ліри і до нього одразу повернувся стривожений Сава.