Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

«Глаз бога: Торговец счастья, поступают жалоби, что не выполняется запрос по некому Яковенку Анастасу Викторовичу? Нужен дополнительный ресурс, чтоб решить проблему?

Дима: Добрый вечер, нет, спасибо, не нужен.

***

Глаз бога: Торговец счастья, прошло два месяца. Компания ссылается на то, что наше с вами сотрудничество было долгим и конструктивным, поэтому мы предоставляем вам последний шанс исправиться – у вас неделя, чтобы предоставить нам информацию об Анастасе Яковенко.

Дима: Добрый вечер, хорошо.

***

Глаз бога: Дим, до меня дошла информация, где их взяли. Ты все время знал и прикрывал их. Ты знаешь, что мы делаем в таком случае с нашими дилерами. Из-за сильной любви к матери я оставлю тебя в живых, но знай – больше у тебя нет семьи. Я говорю тебе прощай.

Дима: Игорь, у нас никогда не было семьи. Тебе плевать на все, кроме денег и удовольствия. Для тебя люди – материальность, а я хочу верить, что все может быть лучше. Прощай, чувак, и да, я не разрушу еще одну семью, только потому что глазам за это заплатили. Ты забрал у меня все, что было и вся правда, в которой я жил, была проговорена тобой. Другой я не слышал. Я не знаю, как там моя мама. Я не помню своей бабушки. И даже с отцом ты мне не разрешил попрощаться. Ты только и делал, что давал указания, а я был твоими ногами, руками, ушами и глазами. Я жалею о многом, что сделал с твоей подачи, но об этом не пожалею никогда. Пусть паук ищет информацию про Наста, но знай, что я сделаю все, чтобы их защитить. Ищи новые глаза, а меня можешь убить, как ты делал это раньше. Я предпочту умереть человеком, чем прожить тобой.»

На цьому листування закінчилося. Яковенко сидів мовчки і дивився в екран ноутбука Діми. Порожнеча на душі стала важчою за камінь, й потягла хлопця долілиць. Туман розпуки, відчаю накрив очі Наста, і через це він не побачив сотні розкиданих підлогою папірців з намальованим у стані сильного наркотичного сп’яніння павуком.

Яковенко так і не отримав відповіді на питання, проте зрозумів дещо інше. Зібравши волю в кулак, Наст таки піднявся і назавжди залишив оселю Діми Юдіна – друга.

Хлопець повернувся до дівчини, яка вже зустрічала його величезними очима, як у мультяшного котика. Ліра завжди робила такий погляд перед тим, як попросити щось.

– Що, пташко? – з посмішкою запитав він, на ходу думаючи, що зараз буде прохати дівчина.

– Дуже хочу їсти, дуже… – погладила вона долонькою живіт, що вже почав видавати тихе бурчання.

– Та тут майже весь район знищений, нічого не лиш… – почав розводити руками Наст і запнувся. – Булочку хочеш?

– Тааак! – розширились зіниці у дівчини. – З маком, повидлом, згущонкою та вишнею, – почала швидко загибати пальчики вона.

– Ого! Нічого не…? – стиснув він пальці в кулак, натякаючи на злипання.

– Ні, я ж навіть не снідала!

– Добре-добре! – підняв він, здаючись, руки вгору і пішов до Іванівни, в надії, що старенька досі продає випічку.

– Я тут почекаю! – гукнула дівчина йому вслід і хлопець просто кивнув головою.

Пройшовши стежкою вздовж гаражів, Наст вийшов на вузеньку вулицю, в кінці якої булочна Іванівни привітно світилася з середини різними вогниками життя. Судячи з усього, бізнес в старенької не занепав, а, навпаки, розкрутився, і тепер вона придбала маленький телевізор, щоб 24/7 бути в темі останніх новин. Ця картина дуже сильно дисонувала з ситуацією навпроти, де крамниця червоноволосої жінки, яку знищили ще на початку вторгнення, так і залишилася руїнами, які за ці роки лишень і змогли, що прикрити ширмою.

– Добрий день, Іванівно! – з посмішкою на всі тридцять два різко підійшов Наст, і старенька з переляку аж випустила папірець з рук. На аркуші бабуня намалювала чарівний малюнок дівчини, чиї виразні очі неначе відображали весь всесвіт.

– Т‑ти? Насте… привіт, – зблідла вона.

– Вибачте, що так налякав, Іванівно, – щиро почав Наст, побачивши, як продавчиня рознервувалася. Бачити живе обличчя когось з того довійськового періоду було задоволенням для хлопця. Він немов знову опинявся в тому часі, тиші та спокої.

– Все нормально, все добре… – почала вона якось дивно метушитися, складаючи щось у свою сумочку і вимикаючи телевізор. Неначе вперше Яковенко помітив декілька багатокільцевих килимків, що нагадували павутиння. Вони висіли прямо за спиною у бабуні. – Бачила про тебе репортаж по телевізору… – не підіймаючи очей на хлопця, почала вона, дуже дивно поводячи себе. – Ти молодець… я вірила в тебе…

– Борітеся – поборете, чи не так?

– Так-так, саме так.

– Хотів у вас купити булочки. Всі смаки що є.

– Лишилися тільки з вишнею.

– Давайте…

– Одну? Як тоді на двох, хе-хе? – перебила старенька, нагадавши давнішню прогулянку з Дімою, коли вони брали саме таку булочку навпіл. З пам'яттю у старенької було все добре.

– Ні… дві, будь ласка, – уважно спостерігав за бабунею Наст, за її діями, поведінкою. Виникало враження, що вона боїться хлопця, намагається скрити це, але виходить погано.

Оглянувши приміщення маленького кіоску, Наст помітив, що бабуня дуже гарно покращила свій бізнес. Так, окрім нового телевізору, в неї з’явився сучасний обігрівач, мікрохвильова піч, холодильник і взагалі, внутрішній вигляд кіоску значно покращився. І хоч не можна було сказати, що це щось із ряду неймовірних цінностей, але все ж для старенької пенсіонерки такі купівлі були рідкістю.

Іванівна виклала булочки на прилавок і Наст на секунду замислився, дивлячись на їхню упаковку. Це шелестіння целофану, коли продавчиня діставала «Королівські з вишнею»… Немов дежавю. Дивні думки розмножилися, заполонили його розум, розповсюдившись неначе павуча зграя. Десь він бачив вже цю огортку. Думки сплелися павутинням воєдино.

- 30 гривень, Настік, – підняла вона очі на нього і спробувала щиро посміхнутись.

– Так е-е, – намагався відкинути нав’язливі припущення хлопець. «Настік» – так називала його тільки одна людина. – В мене або п’ятдесят, або зараз копійками порахую.