Марія Акулова - Заміж у покарання, Марія Акулова

– Саме зараз?

– Зараз особливо.

Мовчимо. Айдар робить спробу нахилитися до моїх губ. Я не хочу. Стискаю їх і відвертаюся. Він відразу гальмує. Дихання дратує шкіру на щоці.

– Ти маєш розуміти, що цього не буде. І чому цього не буде теж маєш розуміти.

– Тому що зараз ти не можеш…

Начебто повторюю його ж слова, але ми ж удвох розуміємо, що перекручую.

Ходимо лезом. Ріжемо ступні. Рани поки що терпимі, але кров іде.

– Ми з Бекір багато говорили. Він не поганий хлопець, але є нюанси. Я попереджав його, що якщо він хоче по-справжньому блискучого майбутнього, дещо треба в собі приборкати.

– Тепер блискучого майбутнього вже не буде, я правильно розумію? Юристові складно, маючи судимість… Та й як він повагу поверне? Якщо до суду дійде, як ти сказав...

Я ставлю питання, повертаючись до Айдара поглядом. Вони не потребують відповіді. Він і не збирається.

Дивиться на мене і я бачу, як приборкує своїх чортів. Я точно знаю, що у ньому вони живуть. Їх багато. В мені теж. І теж варто приборкати.

Стає соромно за злість, яку я відчуваю чомусь стосовно Айдара. Це не він заварив кашу.

Дозволяю собі помітити у погляді чоловіка втому. Усередині щось ламається. Здаюся і застрибую на нашу з ним крижинку посеред океану.

Обвиваю руками тулуб. Відмираю і тягнуся губами до його підборіддя. Поцілувавши, шепочу:

– Вибач.

На нього це діє. Тіло, що закам'яніло, трохи розслабляється. Він навіть дихає інакше. Ми знаходимо одне одного губами і знову цілуємось, як у коридорі.

Нам треба одне одного триматися. Обов'язково.

– Я знаю, що тобі складно. – Тепер його слова сприймаються не вштики. Я киваю. До горла підступають сльози, втикаюсь у шию і повзу руками по грудях до шиї.

– Страшно за нього… – Зізнаюся, відчуваючи поцілунок на скроні. – І за батьків… Я знаю, він поганого не хотів…

– Я не думаю, що він хотів поганого. Але за деякі помилки доводиться платити. Можливо, за цю йому все ж таки доведеться.

Пальці Айдара перебирають розсипане по моїй спині волосся. Нічого не змінилося на краще, але очі майже одразу висихають. Я знаю, що мені доведеться пожити якийсь час у штормі. То віра в краще, то смирення з неминучим, то страх перед найжахливішим. Зараз я в смиренні.

– Як думаєш, є шанс, що його просто відпустять?

Напевно, це питання не варто було ставити, але пізно.

Мене заспокоює розмірене биття Айдарового серця. Його запах та тепло. Відриваюся від шиї, закидаю голову та шукаю очі.

Відповідь читаю з них же. Все погано.

А потім чую правдиве, на відміну від татового:

– Ні, Айлін. Такого шансу немає.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно