Марія Акулова - Заміж у покарання, Марія Акулова

– Айлін, це ще не все.

– Я не хочу тебе слухати…

Зізнаюся, ненадовго заплющуючи очі й мотаючи головою. Звучу тихо. Це прохання. Запізніле, звісно. Сказане я вже не забуду, але що там ще – не винесу.

Я весь день переконувала маму, що все буде гаразд. Мені треба вірити в це.

– Вибач, але доведеться.

– Тобі дзвонив тато? – Щоб не підкорятися ходу бесіди, яку нав'язує мені чоловік, я вирішую збити його питанням.

Ставлю і розплющую очі. Дивлюсь у його обличчя. Міміка видає, що йому неприємно, але це не робить мені легше. Він, напевно, розуміє, що ріже моє серце на шматки. Розуміє та не здає назад.

– Дзвонив. Запитував, що ми можемо зробити…

– І що ми можемо?

У кухні повисає тиша. Ми з Айдар довго дивимося одне одному в очі. Мої сохнуть. Я хочу одного: швидкого кінця цього кошмару. Не справедливості. Не розбірок. Не розмов. І мені навіть не цікаво, наскільки це нахабно. Наскільки егоїстично.

Айдар розриває контакт першим. Опускає голову та хмикає. Мотає нею, потім знову дивиться на мене. Вже із прищуром.

– Твій брат випивав у клубі. Вони з друзями розділили пару косяків. Здачу він залишив у кишені. Вийшли покурити. До них підійшли. Швидше за все, правда доїбалися. Слово за слово – почалася бійка. У бійці був присутній ніж. Замість того, щоб домовитися по-тихому, бо це нікому з них не треба було, твій брат дістав посвідчення і пообіцяв усім, що розпетляється. Посвідчення працівника обласної прокуратури, Айлін. З моїм підписом.

Айдар вказує на себе пальцем. Я стежу за цим жестом. У вухах – гомін. Голова ватяна. Відчуваю себе одночасно набитою дурою і до чортиків дотепною. Ледве стримуюсь, щоб не ляпнути: «ну і що?».

– Бекір не ходить по клубах, Айдаре. Він не вживає алкоголь. І тим більше косячок...

– Коли ти востаннє спілкувалася з ним, Айлін? – У прямому сенсі захлопую рот.

– Давно.

Заперечувати немає сенсу. Айдар знає це краще за мене. Киває.

– Він останнім часом змінився. Може розкрився...

– Айдар...

Я чи то прошу, чи то вимагаю. Чоловік стискає губи. Я бачу, як хвилюються вилиці та пульсують скроні. Але він вирішує врахувати мою чутливість. Киває.

– Зірку спіймав, Айлін. Ти, швидше за все, про це ніколи навіть не думала, але він пішов до прокуратури, бо його цікавить влада. Вона багатьох цікавить. Але коли в міру – це одне. Можна контролювати. Коли надто – крихта влади закінчується трагедією. Ми розмовляли з ним. І про посвідчення ми теж розмовляли. Він уже не вперше вирішував свою проблему ксивою. Тоді його зупинили за перевищення швидкості. Я пояснив – так не можна. Він не зрозумів…

– Що ти хочеш від мене почути? Навіть якщо все так – мені важко у це повірити. І батькам… Я це їм не понесу…

Айдар закриває очі. Жахливо, але це робить мені легшим. Баланс між любов'ю та ненавистю порушено. Сподіваюся, це минеться. Але поки що мені просто гидко.

– Мені важливо, щоб ти розуміла: ми в це не втручаємось. Там розслідуватимуть. Не чекай, що відмажу.

У нашому будинку немає підвалу, але моє серце зараз його пробиває. Цього варто було очікувати, але до такої прямої відповіді я виявилася неготовою.

Повільно моргаю. Зглитую.

Тримаю очі закритими довше, ніж варто було б. І розплющувати не хочу.

– Айк...

Чоловік кличе. Навіть не так – просить. А в мене серце лежить десь у землі та кров'ю обливається. Хочеться одного: щоб він пішов, та я не попрошу. Це буде нечесно.

– Я знаю, що це жорстоко. Вибач.

Коротко киваю. Розплющую очі і дивлюся в стільницю.

– Ти не винен.

Відповідаю хрипко та здавлено. Тошно через те, що він може вирішити, що так маніпулюю. Але ж це не маніпуляція. Я просто… У мене немає слів.

За шелестом одягу і звуком кроків розумію, що Айдар рухається. Обходить стіл. Розвертає мене за плечі. Стискає пальцями підборіддя та піднімає обличчя.

Примушує на себе дивитися. Він похмурий. Йому неприємно. Мені стає боляче і за нас також.

– Нічого смертельного не станеться. Посидить у СІЗО – буде йому щеплення. Навіть якщо справу доведуть до суду, він отримає умовний строк. Вперше благополучних не саджають, повір моєму досвіду.

– Я не хотіла б говорити про такі речі…

– Це життя, ханим. Про них доводиться говорити, хотіла ти того чи ні. Краще розуміти, що...

– Ти караєш його за те, що посмів показати твою ксиву після попередження? – Боюся, моїм ротом говорю не я. Але слова сочаться отрутою і мені легшає.

Айдар це зачіпає, звичайно. Він звужує очі.

– Айко…

– Я просто питаю… – Брешу.

– Я сказав твоєму батькові, що варто робити. Я не можу дозволити собі зараз відмазувати твого брата.