Данило Туптало - Житія Святих - Березень, Данило Туптало

в осібну свою спочивальню і плакав потай, згадуючи батька свого Якова і кажучи собі: "Блаженні очі, що бачать лице старости твоєї, добрий батьку, ані ціле царство моє не достойне старости твоєї боголюб'язної. І хотів би спитати Веніямина: "Чи пам'ятаєш мене і чи любиш мене серцем, як же і я тебе?" І через те примусив братів моїх, щоб привели зі собою Веніямина, брата мого, не йняв-бо віри, коли говорили, що батька мають здорового і брата меншого живим, але думав я, що із заздрости побили і цього меншого твого сина, Веніямина улюбленого, бо від одної матері ми є, возненавиділи і мене, і Веніямина. Знаю ж, батьку, що вельми печальний ти через нас, і болить старість твоя, але я нині примножив тобі печалі і розумію скорботу твою, що ні один з нас не помагає старості твоїй. Чи не досить тобі журби першої через мене, але й друга журба тобі додалася, о батьку. Я причина твоїх болів і ридань, привівши сюди Веніямина, без милости це зробив. Чув про те і мусив так зробити, бо точно довідатися хотів, чи справді ти живий, добрий мій батьку, хто би мені дав знову насититися баченням ангельського твого образу". Коли так плакав у спочивальні своїй беззвучно, лице своє потім умив, щоб непізнаним було його плакання, і вийшов. Стримуючись від сліз, звелів поставити обід: собі окремо, мужам єврейським окремо, а єгиптянам окремо, не могли-бо єгиптяни їсти хліб з євреями, ображав єгиптян кожен пастух овець. Коли ж був час їди, Йосиф звелів братам сісти за чином, хто швидше народжений, і прикликав їх на ім'я, наче волхвуючи чашею срібною, яку в руці мав. Взявши чашу, поклав на руці лівій і, вдаряючи пальцем правої руки, звук творив. І, спершу вдаривши, сказав, щоб чули всі спереду: "Рувим ім'я найстаршого брата, він першим хай сяде". І, знову вдаривши, сказав: "Симеон народжений після нього". І звелів сісти і йому. І, знову вдаривши, звелів третьому сісти, і всім по імени звелів сісти, як же народжені були. І тим знаменням у страх всіх кинув, що всі думали і казали собі: "Справді цей все знає". Але, щоб зменшити трохи страх їхній, подавав їм зі своєї трапези частки, більшу частку дав Веніяминові, братові своєму, у п'ять разів більшу від инших. їли, пили й упилися. Після цього звелів Йосиф приставникові своєму дати їм пшениці багато без плати, покласти у веретище Веніяминові таємно чашу ту, якою показував, що волхвує, і відпустити їх. Вони ж на світанку вийшли з града, радіючи. Коли ж недалеко відійшли, зустрів їх урядник Йосифів, тяжкими словами картав їх з погрозами, злодіями і чести недостойними називаючи, які злом за добро віддають, украли чашу пана єгипетського, з якої він п'є і волхвування в ній робить. Вони ж казали: "Якщо попереднє срібло, яке знайшли у веретищах, принесли ми вдруге до пана, то як би ми украли чашу пана твого? Якщо ж у котрогось з нас знайдеться чаша, той нехай помре, а ми будемо рабами пана твого". І сказав домоурядник Йосифів: "Хай буде так, як кажете: "Веретища скиньте долі, щоб я пошукав". І поспішили скинути веретища з ослів, і шукав він у веретищах їхніх за чашею тою, почавши від найстаршого аж до меншого, і ось у веретищі Веніяминовому несподівано знайшлася чаша. Бачивши те, брати роздерли одяг свій, і почав кожен з них з великими погрозами досаджувати Веніяминові і Рахилі, кажучи: "Йосиф хотів царювати над нами, тому і звірі його з'їли, був він того достойний. Ти ж знову про те думаєш — украв посуд царський. Чи не ви, сини Рахилі, украли отчі ідоли і, відрікшись, сказали: "Нічого ми не крали"?" І підняв голос свій із плачем Веніямин, кажучи: "Сам Бог отця мого, який забрав із живих Рахиль, як же захотів, і свідомий смерти брата мого, й утішає Якова, який в печалі журиться через розлуку з Рахиллю і дітьми її, і нині невидимо дивиться на всіх нас, випробовуючи серця, — Він знає, що я не украв чаші, як же ви говорите, ані зовсім про те помислу не мав. Так мені бачити сивину Якова і чути голос його, що не крав я чаші. Горе мені, горе мені! Рахиле, що з дітьми твоїми! Йосифа, як же кажуть, звірі з'їли, і я, о мати моя, явився, як злодій, на землі чужій і в рабстві залишаюся. Йосиф, звірами в пустелі їджений, допомоги не знайшов, і ось я знову, мати моя, братам своїм кажу, і нема того, хто б послухав мене і повірив дитині твоїй". І, взявши Веніямина, повернулися у град до Йосифа, не маючи що супроти відповісти. Стали перед Йосифом зі страхом і трепетом і припали перед ним до землі. І сказав до них Йосиф із гнівом: "Так мені віддали за моє до вас добро? Чи для того вас вшанував, щоб ви чашу мою украли, якою волхвую? Чи не є це слова мої, що не мирні ви, але шпигуни?" Відповів Юда, кажучи: "Що відповісти панові чи що відказати або чим виправдатися, не відаємо. Бог знайшов у нас гріхи наші і за них карає нас, і ось ми всі, пане, раби твої хай будемо. І ми, і той, в кого знайшлася чаша, перед тобою". Відповів Йосиф: "Не буде того, щоб я вчинив за словом твоїм, Бога боюся, але юнак, в якого знайшлася чаша, той нехай буде мені рабом, а ви йдіть в цілості до батька свого". І підійшов Юда, в ноги впав Иосифові, просячи його й кажучи: "Пане, не гнівайся, що так скажу: сам у нас випитав ти, володарю, у рабів твоїх, чи маємо батька чи брата, і сказали ми: "Батько наш, раб твій, мав двох синів, дуже любих йому, понад нас, і одного звір розшматував у горах, і плаче за ним батько до нинішнього дня, другого ж тримає в себе завжди і тішиться ним замість старшого сина". Ти ж, пане, велів, і привели ми до тебе цього молодшого брата нашого, нині ж несподівано стався гріх серед нас, рабів твоїх. Прошу тому тебе, володарю, хай буду я рабом тобі, панові моєму, хай залишуся тут замість хлопця, лише хлопець нехай повернеться з братами до батька, бо я поручником за нього перед батьком став і через те не можу повернутися, щоб не бачити гіркої смерти батька нашого, який, коли не побачить