Василь Павлович Січевський - Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

лице у зігнутий лікоть, лежав Ролф. Він тільки-но з лихою бідою вмостився на цей тапчан. Побита, посічена спина завдавала немилосердного болю, проте він не стогнав, не жалійся ні на свої муки, він заспокоював її. Інгрід і зараз пам'ятає його інтонації, звучання приглушеного болем голосу, пам'ятає сказані ним всі до одного слова: «Я ні на мить не сумнівався в тому, що люблю тебе, як любив раніше, і сподіваюсь, що моя любов має достатньо сили, вона допоможе мені подолати бар'єр, що виник між нами… Можливо, у інших це простіше, у мене складно. Напевне, я такий старомодний чоловік… Але, повір, від своїх намірів по відношенню до тебе і нашого майбутнього життя я ні на мить не підмовлявся, навіть у думках…»

Потім Інгрід прикрутила гніт у гасовій лампі і теж лягла. Чекала, що Ролф підійде до неї, заспокоїть, втішить, витре сльози, що котилися у неї по щоках, скаже, як завше: «Ну, Ін! Чи варто хвилюватися з приводу таких дурниць, такого дріб'язку…» Вона чекала, а він усе не підходив. Розуміла, йому важко навіть поворушитися, не те що на ноги звестися. Розуміла, проте в своєму жіночому егоїзмі вимагала цієї жертви. Адже їй було боляче, то чому не повинно боліти йому? Дико, безсердечно, та саме так думала і почувала в той момент. Згадується, наплакавшись, почала засинати і тут над нею нахилилось чиєсь спотворене, жахливе обличчя. Вона закричала: «Ро-олф!!!» Але Ролф уже був мертвий. «Нічого, Ін… Все у нас з тобою ще буде добре. Адже ми ще такі молоді». Коли вона згадує ці слова, голос Ролфа звучить у її свідомості так ясно, що, здається, розплющ вона очі — і побачить його поруч.

Інгрід розплющила очі. Перед нею, за вікном, лежали схили похмурих, безбарвних гір. У порту завантажуються а десяток замурзаних вуглевозів, а далі склади, транспортери, майстерні, електростанція, житлові будинки. Ближче до Старого порту стирчать з-під снігу ферми, залізобетонні покалічені вибухами балки — все сіре, непривітне, однолике. Вежі підвісної дороги, наче старці, бредуть схилом до провалу в горі, а звідти тягнуть на зігнутих плечах залізні ящики з вугіллям. Вона дивилась на все це і думала: «Тепер твоє місце тут. У цій пустелі на тебе чекає і добре, і погане. То ж будь готова прийняти все, як є і як буде…» Погасила сигарету і, поглянувши на кока, який все ще жонглював тарілками, спитала:

— Не нудьгуєте тут, Гренлі?

— Ніколи, — засвітився посмішкою хлопець.

— Вам подобається Північ?

— Ні. Все життя мріяв про Гавайї. Пальми гнуться на вітрі, висока хвиля набігає на золотий пісок і сонце. Уявляєте, фру Інгрід, океан сонця, теплого, ласкавого…

— Тут опинились випадково?

— Майже. Але я не шкодую, правда. Тут теж багато сонця!

— А так, як у квітні зійде, то висить на небі, і висить…

— Звикнете. Це попервах так, а потім… Та що це я вам розповідаю, ви ж тут бували.

— Бувала. Проте не звикла. Не змогла.

Вона знову замислилась, згадала Хаммерферст, рідний дім, де пройшла з Людвігом більше, ніж жила на світі без нього. Замислилась про дітей, котрих не подарувала їй доля. «Повне, у мене вже міг бути такий син, як Юн Греплі?»

Думки про материнство, що не відбулося, приносили майже фізичний біль. Перший хлопчик помер, не проживши й року. Другий — народився мертвим. Більше не ризикувала. Людвіг ставився до неї добре, навіть дуже. Ніколи не згадував про Балстад, про її стосунки з Ролфом. Він знав, що Ролф для неї — то світ дитинства. Коли вони з Ролфом росли, ходили до школи, дружили, він, Людвіг, був уже дорослим парубком, служив на великих кораблях і майже весь час перебував у плаванні. Дивна річ, поки був живий Ролф, Інгрід почувала себе дівчинкою, і це не дивлячись на Балстад і все, з ним пов'язане. А от коли його убили, одразу стала дорослою, так ніби з тою смертю відлетіли в небуття і її дитинство, і юність.

Потім у її життя несподівано увійшов Кассій. Недовга, але світла смуга щирого почуття, справжньої, глибокої жіночої любові. Потонула у тому почутті, воно поглинуло її всю до останньої клітини. Тому і пам'ять про нього залишилась такою пекучою і незабутньою. Те, що могло скласти її щастя, не сталося, не могло статися, та хіба серцю зрозуміти, що таке кордони, несхожість державного устрою, відстані?

Людвіг запропонував їй свою руку ще тоді на острові, в день закінчення війни. Було велике свято. Вона почувала себе удвоє щасливішою за інших. По-перше, прийшла довгождана Перемога, по-друге, поруч з нею був Кассій, такий коханий і бажаний. Почуття до нього було основною причиною того, що Інгрід відмовила Людвігу. Пам'ятає, вона так і сказала йому: «Я люблю! Люблю і з цим нічого не вдієш!» А Людвіг, чи то від впертого уллівського характеру, а може, наперед знаючи, чим це у неї скінчиться, поставився до її відмови спокійно. Її навіть трохи зачепила така його байдужість. Пізніше зрозуміла: Людвіг виконував обов'язок старшого брата. Він повинен був запропонувати їй руку, так вимагав звичай, закон їх роду.

Потім, коли повернулась до Хаммерферста, мала нагоду не раз переконатися, як боронить від наруги і пересудів той благородний жест старшого брата. В Хаммерферсті ніхто з її однолітків з нею навіть не розмовляв, не запрошував ні на танці, ні на вечірку. Війна забрала женихів, а молодь… За Інгрід тяглася липка, неприємна слава, тому і молоді, і хто інший дивилися на неї не тими очима, якими вибирають подругу життя. Час спливав і Інгрід вже почала було думати, що роль одинокої хазяйки готелю, що дістався їй у спадщину від таточка, який, завіявшись світ за очі, пропав десь за океаном без сліду, єдина суджена їй долею роль. Правда, можна було кинути все, продати готель, будинок, виїхати з Хаммерферста, зажити іншим життям, та щось стримувало її від цього кроку. Так ніби передчуття якесь…

І от якось до Хаммерферста приїхав Людвіг Улл. Тоді він захоплювався політикою, був обраний депутатом післявоєнного стортінга від партизанської округи Фінмарк.