Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик та падіння імперії

— Слухаю, — кивнув я. Тут якраз принесли сосиски.

— Сосиски — це святе. Тільки після них. — Він уклонився і встав з-за столу. Ну точно не божевільний, бо ті вважають, що їхня справа найголовніша у світі, і сосискам дорогою не поступляться.

Я з’їв сосиски, ми замовили ще по келиху пива і перейшли в окремий кабінет, який Еразм Остапович устиг для нас попросити. Там сіли за стіл.

— Дякую, Іване Карповичу, що зголосилися мене вислухати. Історія, яку я хочу вам розповісти, дивна, не знаю, як до неї ставитися, але кожне слово я можу підкріпити або документами, або власними спостереженнями. Так от, Іване Карповичу, я вчений-економіст.

— Це як?

— Вивчаю економіку, науку про гроші і господарство. Темою своєї наукової роботи я обрав вплив переселення на економічну ситуацію у державі. Як вам, мабуть, відомо, в Росії вже багато років діє програма переселення з внутрішніх губерній, де постала проблема обезземелення, до Туркестану, Сибіру, Далекого Сходу, в менших обсягах на Кавказ. Я мав намір з’ясувати, який економічний ефект мають ці переселення, як для держави, так і для самих переселенців. Я вирішив вивчити економіку кількох малоросійських сіл до переселення і після. Малоросію я обрав, бо мій батько родом звідти, з тих країв, із Полтавської губернії, як і ви, Іване Карповичу.

— Овіс? Ніколи не чув там про таке прізвище, — здивувався я. Вчений трохи почервонів.

— Справа в тому, що справжнє прізвище мого батька — Баран. Він казав, що воно досить поширене у Малоросії.

— Так, у нас у сусідньому селі чотири двори Баранів, — підтвердив я.

— І от коли батько переїздив до Петербурга, йому здалося, що його прізвище буде занадто грубим, селюцьким для столиці. Він хотів його змінити, думав, на яке саме. А потім дізнався, що його однокурсник Степан Муха став Степаном Муском. «Мускі» — це мухи латиною. Ну і мій батько вирішив учинити так само і став Овісом. Овіс — це баран латиною.

— А, зрозумів, — кивнув я.

— Так ось, я обрав шість сіл Новгород-Сіверського повіту. Це Полісся, там досить бідні ґрунти і велике перенаселення, землі бракує. Уряд пропонував селянам виїздити цілими селами. Підганялися ешелони, в які вантажилися села зі всім майном, худобою та реманентом, після чого вони відбували до місць переселення, здебільшого у степи Туркестану або на Далекий Схід. З шести обраних сіл під переселення підпадало три, а три залишалося, вони отримували додаткові землі. Я планував вивчити економічне становище до переселення, а потім відстежувати ситуацію, як у тих селах, що залишилися, так і в тих, які переселилися. Це був досить амбітний проект, який потребував для свого виконання чотирьох років роботи. Але я дістав схвалення проекту в Імператорській академії наук, отримав спеціальну стипендію на нього.

Еразм Остапович зробив ковток пива, я теж.

— Так ось, у мене був рік до виїзду селян. За цей час я встиг скласти картину всієї селянської економіки, яка, чесно кажучи, була невтішною. Бідні ґрунти та невеличкі наділи, а також досить негативне ставлення селян до нововведень не давали змоги використовувати нові сорти рослин та прогресивні методи обробки землі. Механізація була майже відсутня, дуже великий відсоток використання малоефективної ручної праці, відсутність спеціалізації, бо ж кожне домогосподарство потроху виробляло все, що йому було необхідне, а не досягало успіху в виробництві окремих продуктів. Невисока продуктивність праці породжувала суцільну бідність. Більшість родин у селах, які я вивчав, ледь виходили на беззбитковість, тобто прибутків не мали, що виробляли, те і споживали. Картина невтішна. Бо ж люди працювали багато та важко, а на виході майже не отримували додаткового продукту. Ефективність праці була на рівні вісімнадцятого століття, а зараз надворі двадцяте. Одним словом, усе виглядало невтішно, але я сподівався, що переселення частково покращить ситуацію. По-перше, збільшить розмір наділів, що дозволить перейти до використання легких плугів, сіялок та жаток. По-друге, буде виведено з обробітку найгірші землі, які раніше оброблялися через дефіцит ріллі. Такі землі можна було б засадити лісами і використовувати. Це зиски переселення у тих, хто залишився на місці. Ті ж, хто переселився, мали отримати більше земель. Звісно, спочатку їх треба було увести в обробіток, але держава виділяла так звані підйомні, які мусили допомогти переселенцям дочекатися першого врожаю на новому місці.

Ми знову випили пива. Я не розумів, до чого Еразм Остапович веде, і говорив він якось дивно.

— Вивчивши стан сіл на місці, я відбув до Петербурга з тим, щоби систематизувати і проаналізувати зібрану інформацію. На її основі я написав дві наукові статті, які дуже добре прийняли мої колеги. Влітку відбулося переселення, а навесні я прибув до Новгород-Сіверського повіту, щоб продовжити дослідження. З шести сіл, які я вивчав, виїхало три, завдяки чому розмір наділу на одне домогосподарство вдалося значно збільшити. Селяни були сповнені оптимізму, бо тепер землі вистачало. Деякі навіть об’єднувалися, щоби взяти кредит у банку на купівлю сівалок та молотарок. Тепер на одне домогосподарство припадало по одній цілій семи десятих коня, тобто оснащеність кінською тягою зросла майже на третину.

— А як це «сім десятих коня»? — здивувався я. — Це він без голови, чи що?

— Ні, це статистична величина, не звертайте уваги, — пояснив пан Овіс. — Так ось, я провів у селах весну, влітку опрацьовував зібрану інформацію і відпочивав на водах, а восени поїхав досліджувати ситуацію у переселенців. Частину їх було відправлено до Туркестану, де їм видали наділи біля Вірного, а частину в Приамурське генерал-губернаторство. Я спочатку поїхав до Туркестану. Мені охоче показували села та хутори, які засновували переселенці. Але тих селян із Чернігівщини я знайти не зміг. Жодного. Я ж під час проживання у селах познайомився з багатьма. Та їх не