Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том третій

ДАЛЕКА ДОРОГА

Воно носилося вже в повітрі. Білозуб прочував його, це лихо. Ще не було жодних його ознак, а якесь невиразне почуття казало йому, що воно насувається, що переміна неминуча. Сам не розуміючи як, він прочув це, стежачи за своїми богами. А вони й у голові собі не покладали, що якимсь незбагненним способом собака, хоч-і не заходив у хатину, знав про те, що вони збиралися робити.

— Ану, прислухайтесь-но! — сказав якось за вечерею Мет.

Відон Скотт прислухався. Через двері знадвору долинало тихе, жалібне скигління, так наче хтось приглушено ридав. Коли воно урвалося, почулось, як Білозуб обнюхує двері, ніби хотівши переконатись, що його бог ще в хатині, ще не рушив у свою таємничу самотню мандрівку.

— Це він за вами так, — сказав погонич.

Відон Скотт глянув на товариша мало не благально, хоч слова його промовили щось інше:

— Ну, якого біса я робитиму з вовком у Каліфорнії?

— Отож-бо й я кажу, — відповів Мет, — якого біса ви справді робитимете з вовком у Каліфорнії?

Відон Скотт лишився, одначе, з чогось незадоволений, — йому здалося, що Мет ганить його за щось.

— Тамтешнім собакам годі буде й показатись при ньому, — провадив Скотт. — Він їх усіх позагризає, тільки побачить. І коли він не заріже мене всякими штрафами, то його все одно відберуть від мене й заб'ють електрикою.

— Авжеж, він чистий розбишака, — погодився погонич. Відон Скотт подивився на нього підозріливо.

— Ні, нічого не буде! — сказав він рішучим топом.

— Звісно, нічого не буде, — підтвердив Мет. — Вам довелося б спеціально чоловіка до нього наймати.

Підозра розвіялась, і Відон Скотт задоволено кивнув головою. Запала мовчанка, і знову почулось тихеньке скигління, наче стримуваний плач, а потім обнюхування.

— Так, але все ж він з біса вас полюбив, — зауважив Мет.

Скотт глянув на нього, раптом скипівши гнівом:

— До дідька все це, чоловіче! Я сам знаю, чого хочу і що краще.

— То правда, тільки…

— Тільки що? — урвав його Скотт.

— Тільки, — спокійно почав погонич і враз також роздратувався. — А чого це ви так розпалились? З вас зовсім того не видно, що ви направду знаєте, чого хочете.

Яку хвильку Відон Скотт боровся сам із собою, а тоді сказав уже спокійніше:

— Ви маєте рацію, Мете. Я таки не знаю, чого хочу, оце-то й біда!

— Адже ж просто смішно було б узяти такого собаку, — додав він, помовчавши.

— І то правда, — відповів погонич. Проте його слова знову не задовольнили господаря.

— Але скажіть мені, в ім'я великого Сарданапала, відки він знає, що ви їдете? Ось мене що вражає, — казав далі Мет безневинним голосом.

— Це вище за моє розуміння, — відказав Скотт, сумно хитаючи головою.

А потому настав день, коли крізь відчинені двері Білозуб побачив фатального чемодана. Він стояв на підлозі, і господар укладав туди речі. У двері весь час входили й виходили, а мирне життя в хатині заступилося метушнею та тривогою. Ці докази були безперечні. Білозуб уже давно прочував небезпеку, а тепер ще й упевнився в ній. Його бог знов лагодиться до втечі. Він не взяв його з собою перший раз, не візьме тим паче й тепер.

Уночі Білозуб став вити, протягло, по-вовчому. Як тоді, коли він ще цуценям прибіг з Пустелі й замість табору знайшов тільки купи сміття, де був намет Сивого Бобра, так і тепер він підняв морду до холодних зір і почав виливати перед ними свою тугу.

У хатині обоє чоловіків щойно обляглися.

— Він знову перестав їсти, — зауважив Мет із своєї лежанки.

Скотт щось пробурмотів, заворушивши коца.

— Коли згадати, як він сумував той раз, я не здивуюсь, якщо він здохне.

Коц на другій лежанці заворушився неспокійніше.

— Та заткайте рота! — гукнув з темряви Скоттів голос. — Гризете гірше за всяку бабу!

— А й правда, — відповів погонич, і Відон Скотт не був певен, чи той не глузує з нього.

Другого дня тривога й неспокій Білозубові ще побільшали. Він невідступно снував услід за господарем, коли той виходив надвір, і, як прикутий, сидів на порозі, коли той був у хатині. Крізь відчинені двері він міг бачити речі на підлозі. Поруч із чемоданом лежали дві полотняні торби й скринька. Мет скручував коци й хутро господаря в брезентовий мішок. Білозуб заскиглив, дивлячись на ці готування.

Пізніше прийшло двоє індіян, Білозуб бачив, як вони скинули собі на плечі багаж і спустилися з пагорба разом з Метом, що ніс чемодана й постіль. Білозуб не побіг за ними — його господар лишився в хатині. Мет незабаром повернувся. Скотт підійшов до дверей і покликав Білозуба всередину.

— Бідолаха ти, — ласкаво сказав він, чухаючи йому за вухами й плескаючи по спині. — Я рушаю в далеку дорогу, друже, а тобі не можна зі мною. Погарчи мені наостанці, гарненько погарчи на прощання.

Але Білозуб не хотів гарчати. Він подивився на господаря тужливо й допитливо і, притулившись до нього, засунув голову йому під руку.

— Пароплав! — гукнув Мет. З Юкону саме долинув хрипкий свисток річкового пароплава. — Кінчайте вже! Замкніть тільки передні двері за собою. Я вийду через задні… Та не баріться!

Обоє дверей хряснули водночас, і Відон Скотт почекав на Мета, поки той обійде хатину. За дверима враз розляглося чи то скигління, чи то ридання, а потім Білозуб став обнюхувати поріг.

— Глядіть же його, Мете. І пишіть мені про нього, — казав Скотт, коли вони сходили з пагорба.

— А певно, — відповів погонич. — Але послухайте-но, що він виробляє!

Вони обоє зупинились. Білозуб заводив жалібно, як за мерцем. Він виливав своє тяжке горе, і його зойк, що проймав жалем душу, то завмирав на тремтючих тужливих нотах, а то знову злітав угору ще з більшою силою.

«Аврора» була першим весняним пароплавом, що рушав із Клондайку. На палубах було повним-повно шукачів золота, — одні з них розбагатіли, а інші зійшли нанівець, але всі так само похапливо рвалися видертися звідси, як і сюди були поривались. Скотт стояв коло трапа й прощався з Метом, що мав уже сходити на берег. Аж раптом рука Метова так і застигла в господаревій руці, а очі його прикувало щось у глибині палуби. Скотт озирнувся. За кілька кроків сидів Білозуб і жалібно дивився на них.

Погонич тихенько вилаявся, вражений. Скотт ошелешено застиг на місці.

— Ви замкнули передні двері? — спитав Мет. Скотт кивнув головою і запитав теж:

— А як задні?

— Та замкнув, аякже! — була ревна відповідь. Білозуб сумирно прищулив вуха, проте ближче не підходив.

— Я візьму його з собою, —