Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том третій

прийшов. На світанку двері відчинялись, і з них вийшов Мет. Білозуб уважно подивився на нього. Він не мав язика, щоб довідатись, що йому треба було знати. Дні приходили й минали, а господар не повертався. Білозуб, що ніколи в житті не знав хвороби, занедужав. Згодом він так знесилів, що Метові довелося взяти його в хату. І коли Мет став писати до господаря, він згадав і про Білозуба.

Відон Скотт, одержавши цього листа в Серкл-Сіті, прочитав таке:

«Цей проклятущий вовк не хоче працювати, не хоче їсти. Ніякого духу в ньому не лишилось. Усі собаки його б'ють. Йому конче треба знати, що з вами, а я не вмію йому пояснити. Може, він і здохне без вас».

Мет писав правду. Білозуб перестав їсти, занепав духом і дозволяв кожній собаці кривдити себе. Він лежав у хатині, байдужий і до їжі, і до Мета, і до самого життя. Йому однаково було, чи ласкаво розмовляє з ним Мет, а чи його лає. Щонайбільше він підводив голову, зиркав на Мета потьмянілими очима і знову клав її на передні лапи, як мав звичай.

Стояв вечір. Мет, читаючи, ворушив губами й бубонів собі слова, коли враз почув тихеньке скавучання Білозуба.

Собака звівся на ноги, нащулив вуха й прислухався, дивлячись на двері. За хвилину Мет почув чиюсь ходу. Двері відчинились, і ввійшов Відон Скотт. Вони потиснули один одному руки, і Скотт розглянувся.

— А де ж вовк? — спитав він.

І тут він побачив його. Білозуб стояв на тому місці, де був лежав, — коло грубки. Він не кинувся до господаря, як це зробив би кожен інший собака, він тільки стояв і чекав.

— Оце тобі маєш! — вихопилось у Мета. — Дивіться-но, він же хвостом вихляє!

Відон Скотт вийшов насеред кімнати й покликав собаку. Білозуб підійшов до нього доволі швидко, хоч і не стрибнув назустріч. Через ніяковість ступав він незграбно, а що ближче підходив, то в очах йому з'являвся дивний вираз: у них засяяла незглибна безодня любові.

— За весь час, що вас не було, на мене він і разу так не глянув, — озвався Мет.

Відон Скотт не чув цих слів. Присівши навпочіпки перед Білозубом, він пестив його: чухав йому за вухами, гладив шию й плечі і ніжно плескав по спині пучками пальців. Відповідаючи на пестощі, Білозуб загарчав, і виразніше, як будь-коли досі, чулося в цьому гарчанні ласкаву нотку.

Але це ще було не все. Його радість, його велика любов, шукаючи собі виходу, знайшли нарешті спосіб виявитись назовні. Витягнувшись шиєю, Білозуб несподівано просунув голову між рукою й тілом господаря. Сховавшись так, що видко було самі вуха, він перестав гарчати й тільки терся й тиснувся до Скотта.

Чоловіки перезирнулись. Очі Скоттові блищали.

— Ну-ну! — лишень і спромігся вражений Мет. За хвильку, прийшовши до тями, він додав: — Я ж завжди казав, що цей вовк — собака. Гляньте тільки на нього!

Після повороту свого навчителя любові, Білозуб швидко виходився. Він лишався в хатині ще дві ночі й один день, а потім вийшов надвір. Запряжні собаки тим часом забули про його силу, вони пам'ятали тільки, який він став плохий і кволий останніми часами, і, побачивши його, як стій на нього наскочили.

— Покажи-но їм, що ти вже вичуняв! — тішився Мет, стоячи на порозі. — Дай-но їм доброго чосу, вовче! Давай, давай, так їм!

Білозубові годі було й загадувати. Повороту улюбленого господаря вистачило, щоб життя забуяло в ньому знову, палке й неприборкане. Він бився, бо в душі у нього вирувала радість, і в бою давав вихід тому, чого не міг інакше виявити. Кінець міг бути тільки один: собаки порозбігалися, зазнавши ганебної поразки, і тільки як посутеніло, повернулись нишком один по одному, слухняно й принижено ознаймуючи покору Білозубові.

Вивчившись тулитися до господаря, Білозуб тепер став часто так пеститись до нього. Це було останнє слово його любові. Далі вже він не міг іти. Він взагалі дуже не любив, навіть не терпів, щоб до голови його торкалися. Це Пустеля в ньому промовляла, страх перед стражданням і пасткою вимагав уникати будь-якого доторку. Його інстинкт вимагав, щоб голова залишалася вільна. А тепер, притискаючись головою до господаря, він сам, по своїй волі ставив себе в безборонне становище, виявляючи цим свою безмежну довіру до нього і неначе кажучи: «Я віддаю себе на твою волю. Роби зі мною, що хочеш».

Якось увечері, невдовзі після свого повернення, Скотт грав з Метом у крибедж пізнім вечором.

— П'ятнадцять-два, п'ятнадцять-чотири, й ще два — буде шість, — лічив Мет, коли раптом знадвору почувся чийсь крик і гарчання. Перезирнувшись, вони обоє скочили на ноги.

— Вовк зловив когось, — сказав Мет.

Дикий зойк болю й жаху примусив їх кинутись до дверей.

— Візьміть вогонь! — гукнув Скотт, вибігаючи.

Мет вибіг услід за ним з лампою в руці, і при її світлі вони побачили на снігу горілиць якогось чоловіка. Руками він затулював собі лице й горло, силкуючись оборонити їх від іклів Білозуба. Небезпека справді була велика. Обидва рукави куртки в незнайомця, фланелева й перкалева його сорочки були геть подерті, а страшенно покусані руки заюшені кров'ю. Білозуб як скажений рвав його й намагався схопити за найслабше місце — за горло.

Скотт і погонич побачили все це в одну мить. Зараз же Відон Скотт схопив собаку за карк і відволік убік. Білозуб видирався, гарчав, але не кусався, а коли господар гостро крикнув на нього, хутко притих.

Мет допоміг чоловікові звестись на ноги. Коли той підвівся і відхилив руки, на видноті об'явилося звіряче лице Красня Сміта. Погонич одсахнувся, немов опечений. Красень Сміт мружив очі на світло й роззирався. Тільки-но впізнав він Білозуба, обличчя йому скривилося з жаху.

У цю мить Мет, побачивши щось на снігу, підніс лампу ближче й ногою показав господареві на сталевого ланцюга й грубого дрючка.

Бідон Скотт. глянув і кивнув головою. Ані слова не було промовлено. Погонич поклав руку Красню Смітолі на плече й обернув його спиною від себе. Не було потреби ані на слово. Красень Сміт подався геть.

Тим часом навчитель любові гладив Білозуба й казав:

— Хотіли тебе вкрасти, так? А ти не дався? Атож, атож, він не туди заїхав, правда?

— Либонь, йому здалося, що всі сімнадцять чортів напали на нього, — осміхнувся Мет.

Білозуб ще гарчав, наїжений, але поволі шерсть на ньому влягалась, і ніжну нотку знову стало виразно чути в його гарчанні.

ЧА СТИНА П'ЯТА

ПРИСВОЄНИЙ

Розділ